Мілошевич насправді обожнював албанців, а Арафат сумував за євреями. Це нам, дурникам, здавалось, що в них війна. Ні. Вони просто виявляли таким чином свою прихильність.

Особисто мені не важливо, хто спровокував військовий конфлікт – Цхінвалі чи Тбілісі. І ті, і інші, будуть звинувачувати один одного вічно, захлинаючись від емоцій та піни, будуть тикати один в одного пальцями та подавати позови до судів різних категорій. Достовірної інформації все одно немає і ніколи не буде. Років через п’ятдесят, можливо, якійсь грузинський або осетинський смертельно хворий генерал напише книжку про події серпня 2008 року, у якій зізнається, що саме він віддав наказ про бомбардування ворожого міста, але навіть тоді йому мало хто повірить.

Я ніколи не був у Грузії. Я не хочу розмірковувати, про те, які частини регулярної армії і коли ввійшли на територію Грузії. Мене не цікавлять факти знаходження американських паспортів біля Тбілісі – подібну маячню шукайте в Інтернеті, особливо на проросійських сайтах. Про фальшиві фото всесвітньо відомої агенції Reuters також можете мені не розказувати. Я взагалі б не рекомендував вам шукати інформацію про грузиноосетинський конфлікт у мережі. Інформаційна війна, що триває там, завдає значно більшої шкоди ніж збройні зіткнення.

Чутки, непідтверджені дані, чиїсь здогадки блукають Інтернетом з сайта на сайт, обростаючи яскравими подробицями. Характеристикою сучасної інформаційної війни є масовість, а саме таке собі закидання аудиторії фактами на певну тему без натяку на аналіз. Немає часу на роздуми, просто читай. І всі коментують заяви Путіна чи Саакашвілі, репортажі про українську зброю у Грузії, російські паспорти у осетин. І думають, що цим самим вони безпосередньо беруть участь в обговоренні конфлікту. Абсурд. Вони тільки виконують роль пішаків у інформаційній війні. При чому, працюють абсолютно задарма, поширюючи придумані якимось політтехнологом факти.

За чотири роки я навчився фільтрувати новини, аналізувати події та виділяти головне з того потоку, який щоденно ллється у наші голови через газети, журнали, радіо, телебачення та Інтернет. Виокремити важливе буває досить важко, адже ніхто не зацікавлений у тому, щоб аудиторія тверезо оцінювала кожну подію і робила свої власні, а не нав’язані висновки. Краще „годувати” населення фактами низького ґатунку, щоб у людей виникала ілюзія, ніби вони знають „правду”. А подібна „правда” завжди знаходиться досить далеко від реальності.

Насправді, грузиноосетинський конфлікт вкотре довів, що наразі немає держави, яка може протистояти Росії на європейській арені. Навіть така поважна організація як ЄС нездатна відповідним чином реагувати на досить неоднозначні з юридичної точки зору вчинки Кремля. Міжнародні санкції? Подібним можна ще полякати Іран або Болівію, але не Медвєдєва. Колишній керівник „Газпрому” прекрасно розуміє, як прекрасно розуміють і його колеги з європейських країн, хто і що може перекрити. Росія постачає країнам ЄС природного газу у кількості більше 50% від загальних потреб. Об’єми блакитного палива зростатимуть й надалі. Можна скільки завгодно планувати розвиток родовищ у Норвегії та Нідерландах або аналізувати можливість використання альтернативних видів палива, але попереду зима, а ціну на газ на 2009 рік досі не визначено. І його вартість вірогідно буде залежати від того, наскільки сильно критикують країни ЄС Росію.

І тому Грузія, сподіваючись на підтримку Заходу, була приречена на поразку. Не знаю, на що сподівався Саакашвілі, коли вирішував підкорити Південну Осетію та Абхазію насильницьким шляхом. Можливо, він переоцінив свої можливості. Можливо, він розраховував на підтримку США та НАТО. Але зрештою амбіційний президент залишився один на один із потужною російською машиною, яка звільнивши невизнані республіки, дійшла аж до Тбілісі, ніби ставлячи таким чином на місце грузинського лідера. Перед фактом поставив Медвєдєв і світову спільноту, коли визнав Південну Осетію та Абхазію незалежними країнами. Як вже було зазначено, з поглядами Росії європейським країнам варто рахуватися, і тому мені здається, що Грузія навряд чи коли-небудь поверне тепер частково визнані республіки до свого складу.

Косовська дилема, а тепер і суперечки щодо статусу Південної Осетії та Абхазії повинні змусити світ переглянути систему міжнародного публічного права. З часів створення Ліги Націй і до сьогодні на міжнародній арені дуже поширений вислів „діяти згідно з нормами міжнародного права”. Однак на практиці кожен інтерпретує ці самі норми на свій власний розсуд. Іншими словами, здається, що домінує право, але насправді все вирішує політика.

По-друге, з вищезгаданої проблеми випливає і більш конкретна: проблема протиріччя двох принципів міжнародного права – повага до територіальної цілісності суверенної країни, з одного боку, та права народів на самовизначення – з іншого. Цими поняттями можна жонглювати як завгодно, в залежності від політичних інтересів і цілей кожної держави. Наприклад, США зараз бачить у відокремленні Південної Осетії і Абхазії загрозу територіальної цілісності Грузії, а Росія апелює до права невизнаних республік стати визнаними. При цьому, кожна із сторін впевнена, що діє згідно з нормами міжнародного права.

І нарешті, слід реформувати механізм прийняття рішень Радою Безпеки ООН. Наразі право вето мають п’ять постійних членів Ради, серед яких Росія і США. Зрозуміло, що дійти консенсусу за таких умов досить важко, а останнім часом практично неможливо. Зрив засідань призводить до блокування роботи Ради Безпеки, що аж ніяк не сприяє мирному вирішенню конфліктів.

Змінювати слід починати вже сьогодні. Чекати допомоги від політиків – марна справа. Вони заробляють власний електорат, не треба їм заважати. Кандидати тільки не здогадуються, що сьогодні вони агітують населення в одній країні, а завтра ця країна може поділитися на три окремі суверенні держави. Згідно з сучасними нормами міжнародного права звісно.