Эту статью я написал для местной закарпатской газеты «Паланок». Она, может быть, и не такая интересная, но такой уж формат издания, извините.

А от себя замечу: «ХайФридом» стал событием в моей жизни (и не самым плохим :). Только если бы не накладочки с организацией…

И еще у него был один бо-ольшой минус: он слишком быстро закончился. Только успели перезнакомиться, а тут – отъезд по домам. В следующий раз предлагаю фестиваль провести где-нибудь на бережку реки и гулять, как минимум, две ночи.

Еще раз благодарность за проведение мероприятия организаторам. По их лицам (особенно Димы Дубилета) было видно, что все это далось им очень нелегко. Но первый блин получился далеко не комом, все было просто супер. А особенно люди, которые здесь собрались. Всем жму от чистой души руки.

А вот и моя статья:

“ХайФрідом”: Інтернет наступає на п’яти друкованим виданням

“Метри української журналістики вважають, що друкованим виданням скоро буде вже важкувато конкурувати з газетами, які розміщуються у віртуальному просторі – Інтернеті. Тобто через 5 – 10 років електронні медіа будуть мати набагато більше читачів, аніж їх паперові „брати”.

Про це та про інші цікаві факти із сьогодення та майбутнього журналістики

України змогли довідатися учасники 1-го всеукраїнського форуму „ХайФрідом”, який минулого тижня проходив у столичному пригороді Конча-Заспі.

Ідея зібрати у чудовому куточку на природі молодих репортерів та тих, хто тільки має бажання стати журналістом, з різних куточків нашої країни належала Дмитру Дубілету, керівнику Інтернет-видання „ХайВей”. Цей проект з’явився всього 9 місяців тому і вже став неабиякою подією на ринку мас-медіа.

Справа в тім, що відтепер свої здібності у написанні статей може відкрити для себе кожний бажаючий щось творити. Для цього достатньо завітати на „ХайВей” (highway.com.ua) і самостійно розмістити матеріал на будь-яку тематику (політика, економіка, світ навколо, історія, життя тощо). Є тут також літературна сторінка (для віршів та прози), а також розділ фото. Отже, є бажання – можна вже сьогодні стати журналістом і не лякатися цензури або її молодшої сестри – самоцензури.

Окрім цього, можна навіть отримати гонорар (щоправда, поки що невеликий), за умови, якщо інші читачі відзначать ваш матеріал як один з кращих.

Втім, проект має зовсім іншу мету, аніж інші звичайні on-line газети. Тут немає штатних журналістів, а кожний потенційний читач може стати автором. Не для того, аби заробити гроші, а щоб поділитися з усіма якоюсь цікавою інформацією, поспілкуватися, отримати пораду та зробити перший крок у журналістиці. Практично „ХайВей” став першою віртуальною публічною трибуною в Україні, де не існує цензури, і який позбавлений будь-яких шаблонів.

На цей час на сайті зареєструвалося близько 2.000 чоловік, з них близько 300 – постійні автори. Вони не обов’язково професійні журналісти, серед них є студенти, менеджери, безробітні, домогосподарки, інженери, лікарі, навіть пенсіонери... Адже кожному є що сказати цьому світу.

Основні мови, які використовують дописувачі – це, звісно, українська та російська. Але з’являються вже матеріали на інших мовах – англійській, німецькій, італійській. Отже, у проекту справді є шанс перетворитися незабаром у глобальне видання.

Щоправда, такої мети у Дмитра Дубілета поки що немає. Головне для нього – аби автор і читачі завжди почували себе комфортно, гортаючи електронні сторінки, і відкривали для себе щось цікаве, кожний для себе.

А тепер учасники проекту та просто зацікавлені змогли зустрітися „вживу”, аби поспілкуватися і просто відпочити. На форум вільних журналістів „ХайФрідом” зібралася майже сотня людей з усієї України. Практично з кожної області були свої представники, із Закарпаття – четверо, що для нашого маленького регіону не так вже і мало.

Окрім насиченої розважальної програми, для зустрічі у неформальній обстановці провели майстер-класи відомі персони української журналістики. Головний редактор Інтернет-видання „Фраза” Віталій Кустов, якому вдалося

започаткувати декілька цікавих та успішних web-проектів, сказав, що Інтернет-журналістика почала інтенсивно розвиватися в Україні лише 4 – 5 років тому, після зникнення журналіста „Української правди” Георгія Гонгадзе. Тож ця сфера ще молода, і тут залишається безмежний простір для експериментів з метою вдосконалення. Віталій також поділився з молодими репортерами деякими професійними секретами: як створити Інтернет-видання і з якими труднощами прийдеться зіштовхнутися при його „розкрутці”.

Більшість віртуальних видань засновуються за гроші багатих спонсорів, які представляють певні політичні структури. Після виборів для всіх газет настають важкі часи – потрібно навчитися заробляти вже самостійно.

За словами головного редактора „Фрази”, не дивлячись на те, що виборчі перегони завершились – життя і політика продовжуються. А цікаві новини також будуть щодня.

Головна проблема для будь-якої газети: де взяти кошти. Основний прибуток, власне, on-line видань – це реклама, адже для користувачів вони доступні безкоштовно. Аби зацікавити рекламодавця, потрібно, щоб газета потрапила щонайменше у 20-ку найрейтинговіших видань, яка формується на Bigmir.net. (Отже, від того, скільки буде відвідувачів на “ХайВей”, залежить і доля нашого з вами видання. – автор ).

“Фразі” вдалося досягти цього результату вже за декілька місяців. Коли створювали видання, прагнули зробити щось оригінальне. І вирішили максимально використовувати у новинах пряму мову і на ній робити акцент (звідси і назва).

Ідея сподобалась, і “Фразу” помітили читачі. Тоді у редакції працювало 8 співробітників (серед них 5 журналістів, адмін та два редактори). Зараз журналістів залишилося всього двоє – видання лихоманить. Звісно, це відображається і на якості...

А зробити видання прибутковим, за словами Віталія Кустова, можливо тільки за однієї простої умови – матеріали в ньому мають бути цікавими для читачів. В Інтернет-журналістиці багато уваги приділяється заголовку, який одразу має привертати увагу. Перший абзац має бути лаконічним та передавати суть статті.

Про це казав і Володимир Стрельніков, заступник головного редактора “Комсомольської правди в Україні”. Виявилося, що керівник “ХайВей” Дмитро Дубілет колись проходив у нього практику як журналіст-початківець. Сам Стрельніков, людина у віці, але прийшов на зустріч у старих джинсах, розповів, що у журналістиці працює з 1998 року. Починав з літературного

редактора у одній дніпропетровській газеті, доріс згодом до головного. Був власкором “КП”, а потім його самого запросили до Києва. Зараз він майже нічого не пише, але вважає, що вміє писати на вищому рівні. Ніхто з ним з цього приводу не сперечався.

Журналіст-“комсомолець” похвалився також тим, що першим зробив інтерв’ю з Леонідом Кучмою після “помаранчевої революції”. А також тим, що придумав свято для міста Нікополя. Якось написав про те, що у цьому місті нібито народився прототип Остапа Бендера Йосип Шор. Після публікації під патронатом місцевої адміністрації стали щорічно влаштовувати “День авантюриста”...

Стрельніков також вважає, що справжньому журналісту потрібно завжди знати, чим дихає народ, і що в першу чергу його зараз цікавить. Кожного, мабуть, цікавить, як заробити гроші, власна безпека, де купити нешкідливі продукти тощо.

Він також погодився з тим, що Інтернет-видання розвиваються дуже швидко, але не вважає їх за конкурентів. “Ми продаємо емоції... оскільки не встигаємо за Інтернетом”. І також застеріг журналістів: у статтях не має бути власної думки – тільки коментарі фахівців. З цим багато хто з присутніх не погодився.

Звісно, саме на таких засадах вже давно базується західна журналістика. В нас, мабуть, такий принцип ніколи не приживеться. Адже кожний НАШ журналіст хоче висловити громаді свою власну думку. І що в цьому поганого? Такий вже маємо менталітет – хочемо сказати все, що вважаємо за потрібне...”.

P.S. Когда я уже возвратился домой, то узнал, что 19 мая около 21.00 на улице Льва Толстого в Киеве произошло событие, которые сейчас мусолят все Интернет-СМИ: избиение Ющенко-младшим украинских прокуроров. То есть я, журналист, был в это время практически в эпицентре событий и проморгал.

Дело в том, что ровно на 21.00 у нас была запланирована в центре столицы встреча с человеком, который известен на “ХайВей” как Максим Я.Матьєв. Оттуда и до Льва Толстого недалеко... Да, по-видимому, не судьба.

Сразу вспомнилась история про французского репортера, который в конце 1970-х побывал в Афганистане и привез массу интересных фотографий, где запечатлел быт и обычаи местных народов. А самую интересную не сделал. Дело в том, что ему по пути назад попалась колонна танков, которые направлялись в сторону Кабула. Фотограф даже внимания на них особого не обратил – ведь у него в багаже было сотни уникальных снимков. Не знал он, к сожалению, что в этот день началась 10-летняя афганская война. И его снимки могли быть помещены на первых полосах всех газет мира. А так пришлось довольствоваться значительно меньшим…

Впрочем, я не был свидетелем разборок на улице Льва Толстого, поэтому и сожалеть мне особенно нечего. К тому же, если б и удалось мне сделать там пару снимков, то вряд ли я попал бы потом на следующий день на «ХайФридом»…

Особая благодарность Максиму, который спас меня и жену от замерзания на улице. Подобрал, накормил, обогрел. К тому же я познакомился с обычаем и бытом киевских журналистов. А это тоже нечто уникальное и достойное дополнительного исследования. Макс живет в однокомнатной квартире вместе с преподавателем курса журналистики в одном из Киевских университетов, а также с политическим обозревателем газеты «Україна молода”. “Хрущовские” условия там стоят 210 условных енотов в месяц. Учитывая, что обычный журналист не зарабатывает, увы, миллионов и даже тысяч, – это очень дорого.

Но приняли нас очень хорошо, по-семейному. Даже кровать дали. Причем преподавателю Андрею пришлось спать на полу. Но зато мы организовали отличный ужин, пили закарпатское вино и закусывали мороженым.

И, знаете, мы сошлись с моей женой Тамилой в одном – за два дня мы встретили уйму просто хороших и приятных людей, которых просто так в обычной жизни и в таком количестве встретить НЕВОЗМОЖНО. И только ради этого уже стоило приехать на «ХайФридом» – зарядиться позитивом. Ведь его нам в нашей жизни черпать, к сожалению, практически неоткуда…