Кому як, а мені подобається традиція кожен день року присвячувати якомусь явищу або події. Глянув на спеціальний календар – а там то День Радіо, то День Науки, то (ну, це взагалі свято) – День Журналіста! Для журналіста це – благо. Бо, наприклад, хочеш про щось написати – а питається: ну до чого це? Наприклад, мав я матеріали про міфи навколо тварин. Просто так їх вивішувати – якось не те. А до Дня біорізноманіття прив’язати – самий раз. Так і нині. Давно хотів підняти дискусійну тему навколо нашої азбуки. Та до чого? А сьогодні з телевізора почув, що святкують нині, 24 травня, День слов’янської писемності. Самий раз поговорити про нашу рідну кирилицю.

Не маю наміру описувати історію Кирила та Мефодія, які принесли нам щось, з чого згодом, після численних реформацій, сформувався нинішній наш алфавіт. Хто цікавиться питанням – хай загляне, наприклад, на http://www.gramota.ru/mag_arch.html?id=118 Не знаю, чи все там правда, але все детально. А подискутувати пропоную на ось яку тему – чи потрібна нам кирилиця? Бо є в країні такі ентузіасти, які стверджують, що давно нам пора відмовитись від нинішнього алфавіту, та перейти на латинський, як всі нормальні західні держави. Тоді, мовляв, ми й більшими європейцями станемо, і Євросоюз перед нами швидше двері розкриє... Існують і більш логічні пояснення необхідності “латинізації”. Це використання електронної пошти та СМС-зв’язку, яке сильно ускладнюється внаслідок неспівпадіння алфавітів, необхідність дублювати написи на дороговказах (інакше іноземці не розуміють) тощо. Декотрі наші громадяни вже навіть перейшли на добровільну “латинізацію”, особливо в інтернет-форумах та при використанні смс-ок. Підраховано, що 80 % SMS-повідомлень в Україні відправляються латинськими літерами. Більш того, в Україні вже давно функціонує солідний засіб масової інформації – львівський культурологічний часопис “Ї” http://www.ji.lviv.ua/index.htm, який дублює, за бажанням його авторів, статті як кирилицею, так і латиницею. І не абиякою (коли автори довільно передають звуки на власний розсуд, наприклад, “ч” можуть дати і англійським “сh”, і ... цифрою “4”), а спеціально розробленим алфавітом на ім’я “лучуківка”. Мало хто чув про цю розробку літератора Івана Лучука. Але вона існує, в загальних рисах копіюючи чеську граматику, в якій, як і в нашій, є “незручні” звуки на кшталт “ч”, “ш” тощо, відображені літерами із спеціальними значками.

Цікаво, але ідея відмовитись від кирилиці на користь латинського алфавіту подекуди висловлюється і в сусідній Росії. Не стільки задля “євроінтеграції”, як для тієї ж гармонізації всіляких видів електронного зв’язку. Щоправда, останнім часом там, як на дріжджах, росте “хвиля патріотизму”, на гребні якої використовувати латиницю заборонили всім суб’єктам федерації, в тому числі й карелам (родичам фінів та угорців, які завжди писали латиницею). Ще більш цікаво буде знати, що ідея перейти на латинський алфавіт мала велику популярність в ... СРСР! Любителі творчості Ільфа та Петрова могли звернути увагу на дивне гасло з “універсального штемпеля” бюрократа Полихаєва (роман “Золоте теля”). В якому, зокрема, говорилось:

“... мы, геркулесовцы, как один человек, ответим:

а) повышением качества служебной переписки,

б) увеличением производительности труда,

...

ж) отказом от празднования рождества, пасхи, троицы, благовещения, крещения, курбан-байрама, йом-кипура, рамазана, пурима и других религиозных праздников,

з) беспощадной борьбой с головотяпством, хулиганством,

к) поголовным переходом на сою,

л) поголовным переводом делопроизводства на латинский алфавит”.

Останнє гасло в сталінські часи мало б звучати, принаймні, небезпечно. Та це були часи, коли ще не згасли мрії про світову революцію, та об’єднання всіх пролетарів під дах глобального СРСР (не даремно ж на радянському гербі серп та молот розміщувались над земною кулею). Як раз тоді, наприкінці 20-х років, існувало гасло «Латиница - алфавит победившего пролетариата». І тільки як стало зрозуміло, що світова революція відкладається на невизначений термін, ідея латинізації була знята з порядку денного, а згодом почався ріст великодержавного шовінізму, замаскованого під боротьбу з космополітами...

То як, чи варто Україні перейти на латинський алфавіт? Я особисто переконаний – НІ! Вперше мені довелось боронити рідну кирилицю в 2003 році. Тоді, здається, вперше на сторінках “Дзеркала тижня” пролунала пропозиція переходу на латиницю, що (разом із стандартизацією українських залізничних колій) мало наблизити нас до Європи. Стаття “УКРЛАТИНКА: ПРОСТО І ЗІ СМАКОМ” http://www.zn.kiev.ua/nn/show/453/40288 викликала велику дискусію на форумі газети, а я відповів статтею “OSTANNIJ SHANS DLIA NEZALEZHNOSTI?” http://www.zn.kiev.ua/nn/show/456/41301 . Тому що давно думав на цю тему і мав заготовлені аргументи.

По-перше, мені давно запала в голову замітка колись улюбленого, хоч і нефілологічного, журналу “Техника-молодёжи”. В далекому № 11 за 1991 він помістив таку замітку: “Лучшая из азбук. Многие специалисты, в том числе и зарубежные, признали кириллицу лучшей из когда-либо изобретённых азбук. В ней нет так называемых диакритических (над- и подстрочных) значков, комбинаций букв для передачи одного звука, типичных для латиницы в разных её вариантах. Выгодно отличается кириллица и от других систем… «Это настоящий шедевр! Как далеко до него алфавитам англосаксов и ирландцев!» - восторгался видный французский лингвист Ж. Вандриес. … Кириллическая основа письменности помогает осваивать русский язык… Он слывёт «трудным», но справедливо ли это ? В нём почти 9 слов из 10 сохраняют соответствие произношения написанию (вочевидь, як і в українській мові – Г.Д..) , тогда как в английском и французском – лишь одно из 10». Аргумент цього технічного журналу, який важко звинуватити в махровому консерватизмі або ж російському шовінізмі, як на мене, переконливий. Але, безперечно, не єдиний.

Є й інші. Насамперед, треба замислитись, кому зміна алфавіту справді потрібна – нам чи Європі. Адже в переліку різних вимог щодо досягнення євростандартів вимоги замінити власний алфавіт латинським ніколи не було. Наприклад, члена Європейської Унії Грецію прийнято разом з її автентичним алфавітом. Якщо подивитись на будь-яку банкноту євро, то побачить там два написи – “EURO” та “EYPО” (з "омегою" наприкінці, яку не відображає формат "ХВ") Відтак, греків Європа явно поважає і вважає своїми без наруги над своєю культурною традицією. Чомусь не чути й про те, аби Болгарія, країна-кандидат в ЄУ (з якої й походять прабатьки сучасної кирилиці) прагнула змінити свої букви на більш європейські. Македонії, Сербії та Чорногорії членство в ЄУ поки що світить не яскравіше, аніж нам. Проте далеко не через панування там кирилиці, і зміна на латиницю їхньому європейському майбутньому навряд чи допоможе. Не можу собі уявити, аби задля сумнівного досягнення на шляху до євроінтеграції відмовилися б від своїх багатовікових писемностей Грузія та Вірменія. Зате однією з перших пострадянських країн, що перейшла на латиницю ще на початку 90-х, був... Туркменістан. Ознаки ханства в цій державі тоді ще ледь проступали, а в моді була ідея пантюркізму (союзу тюркських народів на чолі з Туреччиною). Великий Туран в решті-решт так і не народився, проте туркмени нині пишуть тими ж буквами, що й європейці. Наприклад, “Turkmenbasy”, що означає не тільки ім’я батька всіх туркменів, але ще й місяць січень, перейменований в країні на честь диктатора Ніязова. Самий же Туркменістан, як в фантастичних антиутопіях, нині схожий на карикатурну феодальну державу із деякими технічними ознаками ХХІ століття (керованим спецслужбами інтернетом та телевізійними трансляціями каяття закатованих опозиціонерів). І “прогресивна латиниця” тут не допомагає втриматись на цивілізованому рівні.

Виходить, перехід до нового шрифту потрібний нам самим? Наприклад, задля збереження української ідентичності від обрусіння? Та тільки як нашим співвітчизникам, які охоче дивляться російське ТБ, якщо й читають, то хіба що російське ж “кримінальне чтиво”, та масово слухають “попсу” та “гопсу” (кабацькі пісні урок та гопників виключно російською мовою) допоможе латиниця? Може, аби стати європейським народом, потрібні якісь інші речі? Наприклад, відчуття громадянина, об якого не може витирати ноги ним же обрана влада? Бо в такому разі вона ризикує не тільки бути достроково переобраною, але й отримати по зубах - масовим страйком, багатотисячними ходами, акціями непокори. (Наші ж “націонал-радикали” здатні тільки регулярно бити під наглядом міліції стариків із червоними прапорами, на яких нібито й лежить вся відповідальність за провали в нинішньому житті). Не зайвим було б, наприклад, навчитись також поводитись із власним сміттям – в просунутих країнах Європи його добровільно сортують по різних контейнерах замість того, аби тишком викидати на власну вулицю. Або ж для початку відучитись від звички, де тільки можна, лузгати насіння та плюватись шкарлупками. Бо такі речі, як охайні вулиці, та влада, що регулярно звітується перед народом за свої вчинки, роблять країну куди більш цивілізованою, аніж перспектива в майбутньому побачити на парканах матюки виключно латиницею.