Готель "Хілтон" та екскурсовод Валерій

А якщо до всього цього ви вирішили не просто повалятися біля найближчого берега річки, а, скажімо, здійснити екстремальну прогулянку із незабутніми враженнями, то навчально-тренувальний похід у печеру «Атлантида» саме для вас. Отож, поїхали!

Як добратися. Тут існують певні нюанси, проте аж ніяк не щодо транспорту. Він у нас один – автобус, який курсує чотири рази на день до с.Завалля Кам’янець-Подільського району. Саме це село і є кінцевою зупинкою нашого маршруту. Будьте обережні, автобус інколи може набирати пасажирів до того, як заїде на автовокзал. Тож, цілком ймовірно, що він навіть не заїжджатиме на свою зупинку, а ви доганятимете його на виїзді з вокзалу.

Звичайно, ви можете приїхати у Завалля власним транспортом, проте наперед раджу запастися дорожньою картою. Питати у місцевих жителів, як добратися до того чи іншого населеного пункту – марна справа. У кращому випадку, вам все-таки покажуть шлях, який чомусь буде більше схожий на коло для скаженої собаки.

Зрештою, пізніше будете мати про що згадати, хоча спогадів після відвідин печери, це вже я точно знаю, буде у вас більш, аніж вдосталь.

Кого запитати. Так, ми вже попереджали, що запитувати у місцевих жителів – справа доволі екстремальна, проте, щодо цього запитання «Де знайти людей, які можуть показати печеру?» – можете бути певні – завальчани безпомилково і точно вкажуть вам, як пройти чи проїхати до готелю «Хілтон». Саме там майже кожних вихідних можна зустріти нинішніх ангелів-охоронців «Атлантиди» - Шуру, Колю та Валеру. Чому ангелів? Все дуже просто: Атлантида – одна з небагатьох печер, в якій знаходяться унікальні, я би навіть сказала, цінні породи гіпсів. І, як часто буває у нашій країні, свого часу на цій печері хотіли добряче нагріти руки місцеві чиновники. Проте, спроба з тріском провалилася, хоч довелося довго і нудно доводити скрізь і всюди, що територія є заповідною і в жодному разі не може бути зруйнована, тим паче перетворена на кар’єр. Право своє люди відстояли, тепер печера «Атлантида» є офіційною пам’яткою – заказником Національного природного парку «Подільські Товтри».

Вхід у печеру

Готель «Хілтон». Його й готелем не назвеш. Це щось ближче і рідніше. Проте істину розумієш, коли повертаєшся додому і проходить тиждень, може й два, а враження залишаються живими, ніби це було вчора…

Напевне, цей глиняний будиночок за своє життя бачив стільки перетворень, що часу б не вистачило, аби все розказати. Коли незнайомі люди тільки приїжджають до нього, то здаються чужими, навіть дещо розгубленими. Після прогулянки «Атлантидою» в будинок на шаленій швидкості вривається шквал найрізноманітніших вражень та емоцій. А якщо туристи залишаються ще й на ніч, то вранці так не хочеться нікуди їхати…

У готелі хлопці-екскурсоводи видадуть вам комбінезони, гумові чоботи та ліхтарики. Там можна буде залишити свої речі на час екскурсії, а потім, якщо ви не власним транспортом, і жодним рейсом дістатися до міста вже не зможете, ще й заночувати. До самої печери довго йти не доведеться. Вона знаходиться поряд. Єдине, що доведеться подолати – це невеличкий підйом. Пам’ятайте, що ви майже в самому серці «Подільських Товтр».

Ось так проходять клятву на вірність печері

«Атлантида». Вхід в «Атлантиду» розміщений у скелі, тож доведеться трохи дряпатися вгору. Проте, самовільних демаршів краще не робити. Першим вилазить на скелю і відкриває вхід у печеру екскурсовод, а потім, по спущеному ним канату, лізуть решта учасників групи. Накази екскурсовода варто виконувати з абсолютною точністю, принаймні у найближчих дві-чотири години (залежно від того скільки вам вистачить сил на повзання печерними коридорами). Отож, в печері забороняється відламувати кристали, торкатися до них руками, хоч якось руйнувати внутрішню природність, а також самовільно відходити від групи, курити та розпивати спиртні напої.

Безумовно, не хотілося би наперед відкривати всіх секретів, які чекають на вас в «Атлантиді», проте завісу все-таки трішки підніму. Перш за все, варто налаштувати себе на те, що ви будете не просто ходити, розглядати кристали та фотографуватися, а й лазити, повзати, рачкувати, просуватися поміж вузьких щілин, дертися догори та спускатися донизу. Похід буде по-справжньому динамічним та дещо екстремальним. Інколи, вам просто перехоплюватиме подих, а інколи, захочеться спинитися і вже нікуди не лізти. Можливо, в слабохарактерних будуть сльози та істерика. Якщо ви наперед знаєте, що не витримаєте, краще не починати. Для решти сміливців хочеться нагадати лише одне – «Атлантида» - це гарна нагода, аби перевірити свій характер, силу волі та витримку.

Маршрут. Перше, що потрібно запам’ятати та усвідомити – це те, що іншого виходу немає. Тобто, як ви зайшли в глибину печери, таким же шляхом і повертатиметеся. Загальна протяжність коридорів, залів та галерей – близько 2,5 км. Отож, входимо в «Атлантиду» і першим буде ділянка Київського палацу піонерів. Варто зазначити, що 1969 року печеру відкрив передовий спелеолог Радянського Союзу Валерій Рогожніков. Він же разом з своїми учнями дослідив та знайшов чимало дивовижних залів та галерей. З проходу «Пічка», або як кажуть місцеві поводирі «Духовка», потрапляємо у зал «Радість», який відкрив один із вихованців Валерія Яновича Михайлик. Після цього на нас чекає система лабіринтів. Це своєрідна сітка заплутаних ходів, перпендикулярних один до одного, які в переважній більшості закінчуються проваллями, завдовжки 15-17 метрів.

"Листя" з залу "Золота Осінь"

За лабіринтами починається «Альпіністський спуск», з якого ж одразу потрапляємо у зал «Альпіністів». Недалечко від нього знаходяться зал «Юрія Гагаріна», «Дімкина арка» та «Анькині сльози». Назви останніх двох – це знову ж відкриття учнів Рогожнікова. Коли Аня побачила здоровенні червоні кристали, схожі на маки, вона від такої краси заплакала… Що ж скажеш, - жінки…

Наступний, не менш цікавий зал – «Ніс». Назва його говорить сама за себе – кристалічні породи «виліпили» на одній із стін печери справжнісінький людський ніс.

Доволі своєрідним і навіть, якщо уважно прислухатися, сповненим людського духу є зал «Покорителів». Раніше у ньому жили спелеологи, які досліджували печеру. Тут можемо знайти і камінні дивани, столи, крісла. Зазвичай, саме у цьому залі дають клятву, що в жодному разі не приноситимуть шкоди печері.

Уже, певне, ніде не обходиться без славнозвісної Арки бажань. Є вона і в «Атлантиді». Загадавши бажання, пам’ятайте, воно таки має здатність здійснюватися.

«13 магістраль» - не кожному видасться під силу, але все-таки варто спробувати там пролізти, як і в «Тухісу» та лівому і правому «Китових вусах». Але, ще раз повторюю, спочатку прислухайтеся до думки екскурсоводів, вони знають як і де краще пройти.

Повертаючи на Центральній магістралі, потрапляємо у своєрідні штанини, тобто роздвоєння ходів. Подолавши і цей шмат маршруту, перед нами відкривається зал неймовірної краси – білий як сніг із легким смутком. Так, саме із смутком, адже в ньому колись перестало битися серце вірного соратника і надійної опори Валерія Рогожнікова, дружини Алли. З того часу цей зал носить ім’я «Пам’яті Алли Рогожнікової».

Минаючи коридор галактитів, потрапляємо у другу штанину, а з неї – у зал «Золотої Осені». Кристали у ньому створюють відчуття падаючого листя і справжньої осені…

Драконячі зуби

А далі – «Тухіс» - прохід був названий на честь дівочої попи. Пролазячи через цей похід одна з дівчат застрягла і перед іншими учасниками красувалася її попа, на лейбі джинсів якої було написано «Техас». Це слово співзвучне із єврейським «Тухіс», що значить «попа». Звідси і назва для проходу.

Вибравшись, можна трішки перепочити та огледіти своєрідний «Глобус». Щоправда, материки та океани на ньому не визначені.

Шурф розділяє зал на дві частини і в одній із них можна побачити неймовірної краси кристали, так звані «Драконячі зуби».Справжньою насолодою стане можливість полежати на глиняній і доволі приємній на дотик «Піонерській гірці». А ще згадати майже забуті радянські часи і значок жовтеняти, який свого часу із гордістю носив кожен школяр.

Зал «Ніжність» говорить сам за себе і за ту красу, яка відкривається перед очима. Безумовно, із роззявленими від здивування ротами можна простояти досить довго, але попереду нас чекає зал «Чорного і білого спелеологів». Такі зали, як і Арки бажань, є майже у кожній печері. Так саме, як і в житті є добро та зло, а також віра у щось неймовірне і бажане.

Ось такі фігурки можна залишити в Залі ліпки

За системою «Китових вусів», про яку я вже згадувала, знаходяться «Партизанська галерея» та «Українська ніч». Якщо вимкнути ліхтарики і посвітити запальничкою, то кристали над головою перетворюються у справжнісінькі маленькі небесні зірочки.

Познайомившись з залом «київських спелеологів» та пройшовши через грот «Білосніжка», повертаємо ліворуч і через прохід «Декольте» потрапляємо у зал «Ліпки». Тут вже можна на повну включити свою фантазію і з глини залишити на згадку про себе все, що вам заманеться – від найбільш банального «Тут був Вася» до невеличких скульптурок, - тобто все, що підкаже вам уява.

Зал «Ліпки» - це кінцева зупинка маршруту. Та якщо іронізувати – то швидше початкова у напрямку до виходу. А хто казав, що буде легко?

Приємного вам відпочинку!