О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Общество  12 июня 2008 10:09:56

По лабіринтах фашистського пекла. Частина 6

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записані у 1990 році.

 

Частина 1 http://h.ua/story/104204

Частина 2 http://h.ua/story/104384

Частина 3 http://h.ua/story/104479

Частина 4 http://h.ua/story/104621

Частина 5 http://h.ua/story/104996

 

У ПОЛОНІ, АЛЕ БЕЗ КОЛЮЧОГО ДРОТУ

 

Відібрали нас, команду із 20 чоловік, постригли, вимили у бані, видали пристойний одяг, черевики і повезли автомашиною у південно-західному напрямку, ніби до кордонів із Францією. Проїхали ми кілометрів зі сто, а може, й більше і зупинилися у селі біля містечка Брамше. Там нас розмістили у невеликому будиночку з дерев’яними нарами і загратованими вікнами. За стіною посилилися два наших охоронці – очевидно, відставні солдати полудневого віку. Вони видали нам солом’яні матраци, подушки і старенькі байкові одіяла. Це вже було майже по-людськи, не те що у таборі на голих дошках. З’ївши пайки хліба, які нам видали у таборі на дорогу, і запивши водою, ми полягали спать, щоб на зорі піднятися і йти на роботу до бауерів (хазяїнів).

Серед нас були хлопці бувалі. Вони розказували, що хазяїни можуть попастися злі і лагідні, але усі вони годуватимуть нас добре, щоб годилися для роботи. Мене турбувало одне: який з мене вийде робітник. Я був худий, як тріска, і слабий фізично. Адже два з половиною роки просидів на нарах на голодному пайку, переніс тиф і запалення легенів. І чи витримає фізичне навантаження моя калічена нога? У табір, як у могилу, повертатися не хотілося.

На світанку ми піднялися, помились, розділилися на дві групи, і охоронники повели кожну з них у різні кінці села, заводячи по дорозі кожного у той двір, де годувальник загинув на війні або повернувся з неї інвалідом.

Підійшла черга до мене. Зайшли у двір. Добротний цегляний будиночок. Біля нього господарські споруди сарайного типу, теж цегляні. Біля ганку стоїть сам господар Генріх Штайнкамф. Середнього росту, огрядний, русяво-рижий, років тридцяти трьох. Обличчя кругле, червонувате, з виду похмурий. Воював він у Франції, Польщі, Югославії, а поранення у живіт одержав у Росії і ще не очухався.

Мій охоронець привітався і сказав: „Привів тобі робітника з полонених, годуй його і заставляй працювати.” Хазяїн, окинувши мене скептичним поглядом, буркнув невдоволено: „Привів, щоб він тут здох.” Мені стало не по собі. Повертатися у табір на голодний пайок не хотілося, а до того ніби йшлося.

Хазяїн сплюнув і пішов у будинок. Стоїть мій солдат, не знаючи, що робити, і я стою біля нього. Коли вискакує з дверей господиня. Невеличка, чорнява, років двадцяти п’яти. Я ще зблизька німкень не бачив. А ця мов така, як і наші. Ще й усміхається. Підійшла ближче і так пильно дивиться на мене, мов розглядає, чи справді на моєму лобові є ріжки . Чув я розповіді про те, що німкені думають, ніби усі руські – комуністи і у них вище лоба є ознаки чортячого племені – невеликі, ледь видимі ріжки. Стою перед нею, перетинаючись з ноги на ногу, зирнув раз чи двічі в її лице, а далі опустив очі і жду вироку.

- Як звати? – раптом проспівала вона німецькою люб’язним голосом.

- Іван, - вимовив я і відвертіше глянув їй в очі.

- Аллес русіш Іван! Аллес Іван! (Усі руські – Івани! Усі – Івани) – залепетала вона весело, сплескуючи руками, і пояснила уже солдатові, що до мене у них уже був Іван, та його забрали на шахту.

Треба сказати, що полонених хазяїнам давали тільки на період весняних і літніх польових робіт, а потім їх, підгодованих і зміцнілих, забирали на шахту. За її словами, той Іван був теж дуже худий. Але у них поправився і зробився отакий, і вона, сміючись, показала руками, яка у нього стала кругла пика, а потім додала уже для мене: „І ти будеш таким.”

Перекинувшись з хазяйкою ще кількома словами, солдат пішов з двору, сказавши, що ввечері зайде за мною. А хазяйка (звали її Ірма) повела мене до своєї господи. Спершу ми зайшли у чисте приміщення для худоби. Прохід асфальтований, а по боках стоять корови і коні. Під ними підлога дерев’яна з нахилом до жолобка, по якому сеча стікає надвір, у цементовану яму. Вона накрита обаполами, на які складається гній. Весною гній і сеча вивозяться у поле.

Далі через двері входимо у першу кімнату. Стоять бідони, казани, відра, діжки, невеликий столик і біля нього табуретка. Щось схоже на кормокухню. „Сідай”, – сказала хазяйка, показавши на табуретку, а сама пішла у слідуючи двері. Залишившись сам на сам, я став оглядати усе, що знаходилось довкола. При вигляді бідонів з молоком у мене занило під ложечкою, і я не витримав: нахилив один з них і випив, може, з півлітра.

Тим часом хазяйка внесла тарілку давленої картоплі і кусочок присмаженого м’яса. Я став їсти, а вона дивиться і приговорює, що м’яса поклала мало, щоб я не захворів після табірного голодування. Потім принесла бутерброд з маслом і чашечку кофе. Я з тим усім швидко впорався. Тоді вона сіла напроти і почала розпитувати, хто я такий, чи знаю сільську роботу. Я сказав, що знаю добре, бо мій батько теж бауер. Розмовляли ми по-всякому: і язиком, і руками. Я не усе розумів і не усе міг пояснити, хоча і вчив німецьку мову у школі і у технікумі. Просив, щоб вона говорила повільно. І коли якогось слова не розумів, то зупиняв її і запитував, що воно значить. Вона теж пояснювала і язиком, і руками. При тому сміялася і розмовою була ніби задоволена. Потім повела мене по хазяйству і пояснювала, що я повинен робити.

Мали вони 30 гектарів землі, тримали 8 корів, двоє робочих коней і виїзного жеребця, біля десятка здорових свиней і десятків два чи три дрібних, а також біля сотні курей. Для обробітку землі брали в якійсь організації трактора та деякі причіпні знаряддя. Наймали також на літо одного робітника, здається, голландця. А своїми кіньми орали город і невеликі польові ділянки та перевозили усе вирощене додому і державі. Як це було на практиці – не знаю, бо не добув до початку весняних польових робіт усього кілька днів. 10-го квітня мене від них забрали, про що розповім нижче.

Працювали хазяїни з ранку до вечора, при чому за важку роботу хазяїн не брався. А його жінці діставалося. Крім хатніх і кухонних робіт, вона доїла корів, годувала свиней і курей. За кіньми доглядав сам хазяїн, він також годував корів. У мої обов’язки входило вичищення гною після корів, свиней і курей та його вивезення тачкою на купу. Землю вони орендували у держави і були зобов’язані продавати їй по установленій ціні зерно, картоплю, овочі, а також молоко, м’ясо, яйця. Хазяйка казала мені, що у тих, хто погано працює і не справляється з поставками, землю можуть відібрати і передати іншому хазяїнові. Вони цього, очевидно, боялися і хазяйнували, не покладаючи рук. Але жили добре. Я бачив у них багато копчених ковбас, окороків м’яса і пластів сала, розвішаних після коптіння у спеціальній кімнаті, де гуляли протяги.

Як же проходив мій робочий день, і які види робіт я виконував. Як тільки розвиднілося, солдати будили нас і розводили по дворах. Мій робочий день починався з того, що я брав у руки вила і вичищав стійла у коней, корів, свиней. Гній разом з соломою, яка звечора підстелялася, складав на візок з одним колесом і вивозив надвір, де складав над ямою у великий стіжок. Потім застеляв підлогу свіжою соломою. Хазяйка починала доїти корів, а я переходив до свинарника, далі – до пташника. На усе це витрачалося по годині часу вранці і ввечері. Хазяїн тим часом годував коней і корів. Після цього хазяйка кликала мене на кофе з бутербродами.

Перекусивши, я запрягав коня у візок і відвозив вечірнє і ранкове молоко у бідонах на шлях (з півкілометра). Там бідони знімав з воза і ставив на землю, після чого повертався додому. Після обіду знову віз туди молоко, а назад забирав порожні ранкові бідони та з обратом, маслом чи маргарином у тій кількості, яку замовляв хазяїн, записуючи у розрахункову книжку. Спеціальна машина двічі на день забирала молоко у всіх хазяїнів і привозила разом з бідонами те, що їм було потрібне. І не було жодного випадку, щоб хтось узяв чуже. Але пізніш, коли прийшли англійці, а радянські полонені стали вільними і шастали повсюди, то деякі з них налітали на такі бідони і не лише опорожняли їх, а й спускали штани і накладали туди свого добра. І німці стали чергувати біля бідонів.

Після ранкового порання я приступав до основної своєї роботи на той час – рубати дрова. Біля двору лежали великі купи гілок і жердин, в основному вільхових і березових. Я їх рубав і складав у своєрідні дров’яні стоги циліндричної форми, в яких дрова швидко сохнули. Оскільки це було біля дороги, то часто мимо мене проходили місцеві жителі. Віталися переважно старі жінки. А одного разу йшли дві дівчини і зупинилися метрах у п’яти від мене. Дивляться і перемовляються між собою, хіхікають. Одна щось скаже, а друга засміється. Чи заграють чи знущаються з руського полоненого? Кидали якісь репліки чи запитання. А я рубаю і мовчу, наче глухонімий. Бо за зв’язки з німкенями полонених навіть вішали. Посміялись вони і пішли. Виконував я і деякі інші доручення. Їздив з хазяїном у ліс, який йому належав. Вибирали ми там стояки для тимчасового критого току, який він збирався ставити перед жнивами. В окремих місцях я робив прочистку лісу цілими днями, і хазяїн лазив біля мене. Мабуть, щоб я не втік. Удень він відповідав за мене. Кілька днів я возив візком пісок і землю з дороги і засипав три чималі воронки від бомб, які ще до мене упали з англійського літака. То була важка робота. Возили удвох з хазяїном кіньми гній на поля і там складали їх у бурти. Теж було нелегко. Бо сам я накладав на грабарку і сам скидав. Хазяїн лиш правив кіньми, а важкої роботи побоювався. В обідню пору він ішов до хати обідать, потім з годину відпочивав, а я по обіді лазив по сараях і збирав курячі яйця, випиваючи сирими по кілька штук за день.

Найтяжче було на початку. Я не мав сили і швидко стомлювався. Уранці усе тіло боліло. Пам’ятаю, у перший день наклав гною на візок, який німці називають карою, узявся за ручки і тільки хотів везти, а вона вирвалася з рук і перекинулася набік. Добре, що хазяїнів не було поряд. Я боявся, щоб вони не відправили мене назад у табір як не придатного до роботи. Поправив я тачку і наклав гною менше, тоді вивіз благополучно. А уже неділь через дві-три мої руки і ноги ніби хтось підмінив: повну тачку гною я вивозив надвір бігом. От що значить хороші харчі і молоді роки.

Годувала мене хазяйка добре. Годині о 7-й ранку, як я уже сказав, кликали на кофе і бутерброди. Потім десь через годину сніданок: картопля смажена або давлена з кусочками м’яса і чашка молока. В обід – суп, котлета чи гуляш з гарніром (картопляним чи круп’яним) і компот. У полудень – знову бутерброди і кофе. Вечеря приблизно така, як сніданок. Крім того, я ще пив сирі яйця, коли хотів. Апетит у мене був вовчий, і я усе поїдав.

 

Хазяка була дочкою торговця м’ясом, закінчила жіночу гімназію. До мене вона ставилась доброзичливо, а хазяїн – зверхньо, неприязно. Він завжди давав мені важку роботу, інколи лаявся, якщо я не встиг її закінчити. У неділю він гарно одягався, запрягав у карету жеребця і їхав до міста Брамше (як наш районний центр), де була у нього чи то рідня, чи компанія фронтовиків. Освіта у нього була семирічна, але він вважався хазяїном. У них було двоє дітей – Ганс (6 років) та Іцке (4 роки).

Хазяйка ніколи не їздила з дому. Залишившись одна, вона кликала мене до себе. І хоч була неділя, сама виконувала якусь незначну роботу і мене залучала до неї: прибирати у саду, розбивати клумби, перебирати картоплю. Їй, очевидно, було цікаво зі мною говорити. Але можливості мої були обмежені слабим знанням німецької мови. І все ж ми якось спілкувалися. Це була її потреба, так як вона нікуди і ні до кого не ходила. До найближчих сусідів було метрів 300-400, але мої хазяїни з ними не дружили, не ходили один до одного, як ми, українці. Здається, одного разу вона їздила з дітьми до церкви (кірхи).

Хазяйка часто розпитувала мене про Радянський Союз (про Рослад), про колгоспи, як живуть у них люди, про моїх батьків. Цікавилась, де я вчився і що знаю. Я сказав, що маю, як і вона, середню освіту, став писати на землі різні формули з алгебри і хімії. Вона сміялася і казала, що уже позабувала їх. З подивом дивилася на мене, коли я називав їхніх письменників і композиторів – Гейне, Гьоте, Міллера, Баха, Бетховена. А з російських вона знала Пушкіна і Тургенєва, з українських – нікого, навіть про Шевченка нічого не чула. А коли я одного разу продекламував їй вірша німецькою мовою, якого ми учили у школі, вона заплескала у долоні. Я всіляко відстоював своє, радянське, бо їхня пропаганда видавала нас за людей нижчої раси, мало не дикунів, темних і жорстоких.

Радянський полонений у пересильному таборі.Фото міністерства пропаганди III рейху зроблено, щоб представити полонених як "недолюдей", нижчу расу... http://www.russned.ru/stats/2240
Радянський полонений у пересильному таборі.Фото міністерства пропаганди III рейху зроблено, щоб представити полонених як "недолюдей", нижчу расу... http://www.russned.ru/stats/2240
Звичайно, я бачив, що у порівнянні з ними ми жили матеріально набагато бідніше, просто злиденно. У них уже були навіть від села до села асфальтовані дороги, жили вони не у хатах-мазанках з солом’яною покрівлею, а у цегляних будинках, критих залізом або черепицею. Наш колгоспник ходив босий, у латаних штанях, а німець завжди взутий, у пристойному одязі. Я часто думав: чого їм ще не хватало, що вони полізли до нас відбирати останнє?

Згодом хазяїн подобрішав до мене. Тут можливі дві причини. Перша – я набрався сили і добре справлявся з роботою. Друга – наближалися наші війська. Одного разу отелилася корова, і треба було забрати теля. Хазяйка принесла рядно, щоб у ньому нести утрьох: я з одного боку. А вони удвох – з другого. Я знав, що хазяїнові не можна піднімать. Тому сам загорнув теля і поніс. Вони обоє були такі задоволені, що у честь народження теляти піднесли мені маленьку чарочку горілки за обідом.

Якось побачив я у коморі чималу купу старого взуття, серед якого було й зовсім ще нове, тільки в одному черевикові відстала підошва, у другому щось відпоролося по шву. Я сказав, що можу усе те відремонтувати. Хазяїн зрадів. Німці взагалі дуже економні, особливо скупі на гроші, а за ремонт довелося б платити майстрові, а тут задарма. На моє прохання хазяїн привіз з міста двоє шил – наколку і строчкове, а також пряжі, кусочки смоли і воску. Я наробив з березового поліна гвіздочків. Насукав дратви, вистругав дерев’яну лапку і сів за роботу. За пару днів обновив усе старе взуття. Бачу, що хазяїн задоволений. А хазяйка тільки усміхається.

Я також похвалився одного разу дітям, що можу зробити гарну корзинку. Вони зразу ж розказали матері, а та – хазяїнові. Він підійшов до мене і питає, скільки треба часу, щоб зробити „короб”. Я попросив 2-3 дні. День на підготовку матеріалу і два – на роботу. Він погодився, хоча треба було готуватися до сівби. Один день відпустив за рахунок неділі і два – буденних. Замовив я порошків трьох кольорів – червоного, зеленого і голубого. Хазяїн їх привіз. Я наготовив соломи, пофарбував її у хазяйки на плиті, а потім заліз на вишки, де зберігалося сіно, і став плести. Діти два дні не відходили від мене, періодично бігаючи до матері з інформацією, що уже зроблено. Коли корзинка була готова, діти з криком кинулись до матері. Я вніс її до хати. Хазяйка взяла у руки, любується і приказує: „О юма! Юма!” (О диво! Диво!), а потім понесла хазяїнові.

Через деякий час він покликав мене до своєї вітальні. Перший раз я попав у їхні внутрішні кімнати. Помітив кухню з великою плитою, дві спальні і вітальню, яка була обставлена м’якими кріслами і диваном. На стінах килими, картини, оленячі роги і різні сувеніри. Хазяїн посадив мене у м’яке крісло і почав пояснювати, що привезене з Франції, що з Югославії, Чехії, Польщі. „А отут, – показав він на тумбочку, - я поставлю твою корзинку, і коли до мене прийдуть гості, я скажу їм, що зробив її руський Іван із соломи своїми руками.” Свого захоплення він не приховував.

Потім наша розмова переключилася на війну.

- Хто винен у тому, що війна? – запитав він.

- Не знаю, - дипломатично відповів я, боячись такого, можливо, провокаційного питання.

- Ти знаєш, ти знаєш. – заперечив він, – Ось хто винен, ось хто винен, - повторював він, показуючи, як у Гітлера звисає чуб на лоба.

Я знизав плечами і промовчав. А він продовжував, що скоро війні кінець, і знову запитав:

- А що з нами буде, як руські сюди прийдуть? Нас у Сибір? У Сибір?

Так ось, думаю, чого ти боїшся – розплати. Саме Сибіром лякала їх геббельсівська пропаганда, закликаючи боротись, іти на жертви до кінця. Мені хотілося відповісти словами Сталіна, який сказав, що Гітлери приходять і відходять, а німецький народ залишається, та на такий політичний експромт я не відважився і тільки запевнив: „Якби сюди прийшли наші, то я б за вас поручився, бо мені у вас було добре.”

Треба сказати, що з кожним днем я розширяв свої знання з німецької, особливо швидко запам’ятовував слова господарські, щоденного вжитку. У мене був також блокнотик, в який я записував нові незрозумілі слова. Їх мені розтлумачувала хазяйка, а найчастіше її старший син. Якби я пожив у них з півроку, то говорив би по-їхньому так, як вони самі. А то усього місяць і 10 днів.

10-го квітня, ввечері, солдат, забираючи мене, сказав, що більше не приведе, так як поступило розпорядження усіх полонених відправити у глибокий тил, бо наближалися війська союзників. Хазяїн щось невдоволено буркнув, а хазяйка сплакнула, що треба сіять та орать, а мене забирають. Вона дала мені на дорогу буханку хліба, качалочку копченої ковбаси і трохи цукерок. Я подякував за хліб-сіль, розпрощався і пішов за солдатом з двору. На душі було і радісно, і тривожно перед невідомим завтрашнім днем.

Вранці нас посадили на машину. Обидва солдати наділи нарукавні пов’язки Червоного Хреста. І машина рушила. По дорогах скрізь відходили гітлерівські війська. Їздили ми сюди та туди майже цілий день. Нас кілька разів зупиняли. Повертаючи то в один, то у другий бік. Ми побоювались, щоб нас не обстріляли союзні літаки або щоб німці не забрали машину, а нас пустили в розход. Нарешті приїхали у невелике місто Квакенбрук, де й заночували під замком у дерев’яному сараї прямо на соломі.

 

Кінець частини 6

 Частина 7 http://h.ua/story/106242

 

Наталія Бизова (Безсонова)

 

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 4976
Отредактировано: 03-07-2008 [13:58]
delete
Наталія Безсонова
Наталія Безсонова, Киев, свободный журналист "ХайВей" 

Теги

Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +4
Всего комментариев: 7, Всего рецензий: 11
Читайте также

МЭРТ выступает за отмену моратория на проверки в 2018 годуМЭРТ выступает за отмену моратория на проверки в 2018 году

Министерство экономического развития и торговли (МЭРТ) выступает за отмену моратория на проверки в 2018 году, сообщил первый заместитель министра экон ...

Twitter будет бороться с обнаженкой и оскорблениямиTwitter будет бороться с обнаженкой и оскорблениями

Популярный ресурс Twitter анонсировал ряд изменений в работе сервиса и опубликовал календарь, по которому они будут внедряться. Об этом говорится в бл ...

Весь в крови: как покидал поле защитник "Динамо" Домагой ВидаВесь в крови: как покидал поле защитник "Динамо" Домагой Вида

Хорватский футболист получил серьезное рассечение головы в матче с "Янг Бойз" в Лиге Европы ...

Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

12:09 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
12:48 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
17:12 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
"Я часто думав: чого їм ще не хватало, що вони полізли до нас відбирати останнє?" - напомнило наше время, когда "слуги народа", отбирают поледнюю рубаху у своих хозяев (народа), но аппетит не угасает, а наоборот... Проводить параллель с тем временем можно только символическую, но всё-же ситуация очень похожа... Правда немцы и советские граждане в наше время одной национальности, но разных прослоек общества...
Зажерливість не знає меж, кордонів і національностей... Дякую за коментар...
18:05 13/06/08
18:01 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Слава Богу, что хоть в эти строки и слова не лезут политиканы и их "писатели" истории.
Это действительно так!
20:06 13/06/08
В душі ми усі просто люди... батько писав щиро, правдиво...мабуть, це відчувають усі читачі...
18:07 13/06/08
Это действительно так!
20:06 13/06/08
19:59 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Мой дядя тоже работал в семье у немцев...
Очень похожи семьи...
Дякую, Світлано, за коментар... Таких схожих сімей дуже багато, на жаль...
18:08 13/06/08
22:01 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Чим ближче до Перемоги, тим "світлішою" стає оповідь. А Іван Іванович став для мене не просто автором спогадів про власне життя, а літературним героєм захоплюючої, подекуди моторошної, але повсякчас величної книги.
Спасибі за щирі слова подяки на адресу мого батька...непросте жорстоке життя склалося у 19-річного юнака, але не зламало його, як і тисяч інших, які повернулися живими з полону. В пам‘ять про той час батько залишив ці спогади...
18:13 13/06/08
23:03 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Отличная работа. Настоящая, правдивая история.
Вдячна, що Ви залишили коментар, з яким я повністю погоджуюсь...
18:16 13/06/08
05:45 13/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
lavra Киев
Читаю,без слів. Чекаю книжку. Удачі,вам.
Дякую. За такої підтримки думаю і про друкування книги...
18:14 13/06/08
06:36 13/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
22:11 16/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Скіф Донецк
Вдячна...
22:33 16/06/08

Комментарии

Вдячна всім, хто читає ці спогади...
10:11 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Читайте й знайте!
12:48 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Правда!
17:12 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Вот это - наша история!
17:59 12/06/08
Віктор Марініч Энергодар
Цікаво, як склалася доля Генріха Штайнкамфа із села біля містечка Брамше та його дітей Ганса та Іцке?
22:18 12/06/08
Скіф Донецк
Рекомендує цей матеріал
Чому? рекомендую
22:11 16/06/08
Мені теж цікаво... Генріха уже, звісно, немає в живих, а діти десь, напевно, є і, може, пам‘ятають руського Івана, який умів з соломи зробити гарну коробочку...
18:03 13/06/08

Live

48 мин. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Давно такого не було

1 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

1 час. назад

Volodymyr Seleznyov публикует статью Коротка історія ватника

1 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Давно такого не було

4 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал Зірка

5 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Восьмерка

5 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал Чего хотят украинские женщины

5 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал ПАРОДІЙНЕ: Пісенька трьох американських банкірів (переклад з англійської і навпаки)

5 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

5 час. назад

Писатель77 комментирует материал Давно такого не було

6 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

6 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Давно такого не було

7 час. назад

Харламов Виктор Георгиевич комментирует материал Пьяная "Эпелептичка" с подругами Пшонки - более 11 жертв в Харькове!

8 час. назад

Писатель77 комментирует материал Восьмерка

10 час. назад

Писатель77 комментирует материал Давно такого не було