О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Общество  12 июня 2008 10:09:56

По лабіринтах фашистського пекла. Частина 6

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записані у 1990 році.

 

Частина 1 http://h.ua/story/104204

Частина 2 http://h.ua/story/104384

Частина 3 http://h.ua/story/104479

Частина 4 http://h.ua/story/104621

Частина 5 http://h.ua/story/104996

 

У ПОЛОНІ, АЛЕ БЕЗ КОЛЮЧОГО ДРОТУ

 

Відібрали нас, команду із 20 чоловік, постригли, вимили у бані, видали пристойний одяг, черевики і повезли автомашиною у південно-західному напрямку, ніби до кордонів із Францією. Проїхали ми кілометрів зі сто, а може, й більше і зупинилися у селі біля містечка Брамше. Там нас розмістили у невеликому будиночку з дерев’яними нарами і загратованими вікнами. За стіною посилилися два наших охоронці – очевидно, відставні солдати полудневого віку. Вони видали нам солом’яні матраци, подушки і старенькі байкові одіяла. Це вже було майже по-людськи, не те що у таборі на голих дошках. З’ївши пайки хліба, які нам видали у таборі на дорогу, і запивши водою, ми полягали спать, щоб на зорі піднятися і йти на роботу до бауерів (хазяїнів).

Серед нас були хлопці бувалі. Вони розказували, що хазяїни можуть попастися злі і лагідні, але усі вони годуватимуть нас добре, щоб годилися для роботи. Мене турбувало одне: який з мене вийде робітник. Я був худий, як тріска, і слабий фізично. Адже два з половиною роки просидів на нарах на голодному пайку, переніс тиф і запалення легенів. І чи витримає фізичне навантаження моя калічена нога? У табір, як у могилу, повертатися не хотілося.

На світанку ми піднялися, помились, розділилися на дві групи, і охоронники повели кожну з них у різні кінці села, заводячи по дорозі кожного у той двір, де годувальник загинув на війні або повернувся з неї інвалідом.

Підійшла черга до мене. Зайшли у двір. Добротний цегляний будиночок. Біля нього господарські споруди сарайного типу, теж цегляні. Біля ганку стоїть сам господар Генріх Штайнкамф. Середнього росту, огрядний, русяво-рижий, років тридцяти трьох. Обличчя кругле, червонувате, з виду похмурий. Воював він у Франції, Польщі, Югославії, а поранення у живіт одержав у Росії і ще не очухався.

Мій охоронець привітався і сказав: „Привів тобі робітника з полонених, годуй його і заставляй працювати.” Хазяїн, окинувши мене скептичним поглядом, буркнув невдоволено: „Привів, щоб він тут здох.” Мені стало не по собі. Повертатися у табір на голодний пайок не хотілося, а до того ніби йшлося.

Хазяїн сплюнув і пішов у будинок. Стоїть мій солдат, не знаючи, що робити, і я стою біля нього. Коли вискакує з дверей господиня. Невеличка, чорнява, років двадцяти п’яти. Я ще зблизька німкень не бачив. А ця мов така, як і наші. Ще й усміхається. Підійшла ближче і так пильно дивиться на мене, мов розглядає, чи справді на моєму лобові є ріжки . Чув я розповіді про те, що німкені думають, ніби усі руські – комуністи і у них вище лоба є ознаки чортячого племені – невеликі, ледь видимі ріжки. Стою перед нею, перетинаючись з ноги на ногу, зирнув раз чи двічі в її лице, а далі опустив очі і жду вироку.

- Як звати? – раптом проспівала вона німецькою люб’язним голосом.

- Іван, - вимовив я і відвертіше глянув їй в очі.

- Аллес русіш Іван! Аллес Іван! (Усі руські – Івани! Усі – Івани) – залепетала вона весело, сплескуючи руками, і пояснила уже солдатові, що до мене у них уже був Іван, та його забрали на шахту.

Треба сказати, що полонених хазяїнам давали тільки на період весняних і літніх польових робіт, а потім їх, підгодованих і зміцнілих, забирали на шахту. За її словами, той Іван був теж дуже худий. Але у них поправився і зробився отакий, і вона, сміючись, показала руками, яка у нього стала кругла пика, а потім додала уже для мене: „І ти будеш таким.”

Перекинувшись з хазяйкою ще кількома словами, солдат пішов з двору, сказавши, що ввечері зайде за мною. А хазяйка (звали її Ірма) повела мене до своєї господи. Спершу ми зайшли у чисте приміщення для худоби. Прохід асфальтований, а по боках стоять корови і коні. Під ними підлога дерев’яна з нахилом до жолобка, по якому сеча стікає надвір, у цементовану яму. Вона накрита обаполами, на які складається гній. Весною гній і сеча вивозяться у поле.

Далі через двері входимо у першу кімнату. Стоять бідони, казани, відра, діжки, невеликий столик і біля нього табуретка. Щось схоже на кормокухню. „Сідай”, – сказала хазяйка, показавши на табуретку, а сама пішла у слідуючи двері. Залишившись сам на сам, я став оглядати усе, що знаходилось довкола. При вигляді бідонів з молоком у мене занило під ложечкою, і я не витримав: нахилив один з них і випив, може, з півлітра.

Тим часом хазяйка внесла тарілку давленої картоплі і кусочок присмаженого м’яса. Я став їсти, а вона дивиться і приговорює, що м’яса поклала мало, щоб я не захворів після табірного голодування. Потім принесла бутерброд з маслом і чашечку кофе. Я з тим усім швидко впорався. Тоді вона сіла напроти і почала розпитувати, хто я такий, чи знаю сільську роботу. Я сказав, що знаю добре, бо мій батько теж бауер. Розмовляли ми по-всякому: і язиком, і руками. Я не усе розумів і не усе міг пояснити, хоча і вчив німецьку мову у школі і у технікумі. Просив, щоб вона говорила повільно. І коли якогось слова не розумів, то зупиняв її і запитував, що воно значить. Вона теж пояснювала і язиком, і руками. При тому сміялася і розмовою була ніби задоволена. Потім повела мене по хазяйству і пояснювала, що я повинен робити.

Мали вони 30 гектарів землі, тримали 8 корів, двоє робочих коней і виїзного жеребця, біля десятка здорових свиней і десятків два чи три дрібних, а також біля сотні курей. Для обробітку землі брали в якійсь організації трактора та деякі причіпні знаряддя. Наймали також на літо одного робітника, здається, голландця. А своїми кіньми орали город і невеликі польові ділянки та перевозили усе вирощене додому і державі. Як це було на практиці – не знаю, бо не добув до початку весняних польових робіт усього кілька днів. 10-го квітня мене від них забрали, про що розповім нижче.

Працювали хазяїни з ранку до вечора, при чому за важку роботу хазяїн не брався. А його жінці діставалося. Крім хатніх і кухонних робіт, вона доїла корів, годувала свиней і курей. За кіньми доглядав сам хазяїн, він також годував корів. У мої обов’язки входило вичищення гною після корів, свиней і курей та його вивезення тачкою на купу. Землю вони орендували у держави і були зобов’язані продавати їй по установленій ціні зерно, картоплю, овочі, а також молоко, м’ясо, яйця. Хазяйка казала мені, що у тих, хто погано працює і не справляється з поставками, землю можуть відібрати і передати іншому хазяїнові. Вони цього, очевидно, боялися і хазяйнували, не покладаючи рук. Але жили добре. Я бачив у них багато копчених ковбас, окороків м’яса і пластів сала, розвішаних після коптіння у спеціальній кімнаті, де гуляли протяги.

Як же проходив мій робочий день, і які види робіт я виконував. Як тільки розвиднілося, солдати будили нас і розводили по дворах. Мій робочий день починався з того, що я брав у руки вила і вичищав стійла у коней, корів, свиней. Гній разом з соломою, яка звечора підстелялася, складав на візок з одним колесом і вивозив надвір, де складав над ямою у великий стіжок. Потім застеляв підлогу свіжою соломою. Хазяйка починала доїти корів, а я переходив до свинарника, далі – до пташника. На усе це витрачалося по годині часу вранці і ввечері. Хазяїн тим часом годував коней і корів. Після цього хазяйка кликала мене на кофе з бутербродами.

Перекусивши, я запрягав коня у візок і відвозив вечірнє і ранкове молоко у бідонах на шлях (з півкілометра). Там бідони знімав з воза і ставив на землю, після чого повертався додому. Після обіду знову віз туди молоко, а назад забирав порожні ранкові бідони та з обратом, маслом чи маргарином у тій кількості, яку замовляв хазяїн, записуючи у розрахункову книжку. Спеціальна машина двічі на день забирала молоко у всіх хазяїнів і привозила разом з бідонами те, що їм було потрібне. І не було жодного випадку, щоб хтось узяв чуже. Але пізніш, коли прийшли англійці, а радянські полонені стали вільними і шастали повсюди, то деякі з них налітали на такі бідони і не лише опорожняли їх, а й спускали штани і накладали туди свого добра. І німці стали чергувати біля бідонів.

Після ранкового порання я приступав до основної своєї роботи на той час – рубати дрова. Біля двору лежали великі купи гілок і жердин, в основному вільхових і березових. Я їх рубав і складав у своєрідні дров’яні стоги циліндричної форми, в яких дрова швидко сохнули. Оскільки це було біля дороги, то часто мимо мене проходили місцеві жителі. Віталися переважно старі жінки. А одного разу йшли дві дівчини і зупинилися метрах у п’яти від мене. Дивляться і перемовляються між собою, хіхікають. Одна щось скаже, а друга засміється. Чи заграють чи знущаються з руського полоненого? Кидали якісь репліки чи запитання. А я рубаю і мовчу, наче глухонімий. Бо за зв’язки з німкенями полонених навіть вішали. Посміялись вони і пішли. Виконував я і деякі інші доручення. Їздив з хазяїном у ліс, який йому належав. Вибирали ми там стояки для тимчасового критого току, який він збирався ставити перед жнивами. В окремих місцях я робив прочистку лісу цілими днями, і хазяїн лазив біля мене. Мабуть, щоб я не втік. Удень він відповідав за мене. Кілька днів я возив візком пісок і землю з дороги і засипав три чималі воронки від бомб, які ще до мене упали з англійського літака. То була важка робота. Возили удвох з хазяїном кіньми гній на поля і там складали їх у бурти. Теж було нелегко. Бо сам я накладав на грабарку і сам скидав. Хазяїн лиш правив кіньми, а важкої роботи побоювався. В обідню пору він ішов до хати обідать, потім з годину відпочивав, а я по обіді лазив по сараях і збирав курячі яйця, випиваючи сирими по кілька штук за день.

Найтяжче було на початку. Я не мав сили і швидко стомлювався. Уранці усе тіло боліло. Пам’ятаю, у перший день наклав гною на візок, який німці називають карою, узявся за ручки і тільки хотів везти, а вона вирвалася з рук і перекинулася набік. Добре, що хазяїнів не було поряд. Я боявся, щоб вони не відправили мене назад у табір як не придатного до роботи. Поправив я тачку і наклав гною менше, тоді вивіз благополучно. А уже неділь через дві-три мої руки і ноги ніби хтось підмінив: повну тачку гною я вивозив надвір бігом. От що значить хороші харчі і молоді роки.

Годувала мене хазяйка добре. Годині о 7-й ранку, як я уже сказав, кликали на кофе і бутерброди. Потім десь через годину сніданок: картопля смажена або давлена з кусочками м’яса і чашка молока. В обід – суп, котлета чи гуляш з гарніром (картопляним чи круп’яним) і компот. У полудень – знову бутерброди і кофе. Вечеря приблизно така, як сніданок. Крім того, я ще пив сирі яйця, коли хотів. Апетит у мене був вовчий, і я усе поїдав.

 

Хазяка була дочкою торговця м’ясом, закінчила жіночу гімназію. До мене вона ставилась доброзичливо, а хазяїн – зверхньо, неприязно. Він завжди давав мені важку роботу, інколи лаявся, якщо я не встиг її закінчити. У неділю він гарно одягався, запрягав у карету жеребця і їхав до міста Брамше (як наш районний центр), де була у нього чи то рідня, чи компанія фронтовиків. Освіта у нього була семирічна, але він вважався хазяїном. У них було двоє дітей – Ганс (6 років) та Іцке (4 роки).

Хазяйка ніколи не їздила з дому. Залишившись одна, вона кликала мене до себе. І хоч була неділя, сама виконувала якусь незначну роботу і мене залучала до неї: прибирати у саду, розбивати клумби, перебирати картоплю. Їй, очевидно, було цікаво зі мною говорити. Але можливості мої були обмежені слабим знанням німецької мови. І все ж ми якось спілкувалися. Це була її потреба, так як вона нікуди і ні до кого не ходила. До найближчих сусідів було метрів 300-400, але мої хазяїни з ними не дружили, не ходили один до одного, як ми, українці. Здається, одного разу вона їздила з дітьми до церкви (кірхи).

Хазяйка часто розпитувала мене про Радянський Союз (про Рослад), про колгоспи, як живуть у них люди, про моїх батьків. Цікавилась, де я вчився і що знаю. Я сказав, що маю, як і вона, середню освіту, став писати на землі різні формули з алгебри і хімії. Вона сміялася і казала, що уже позабувала їх. З подивом дивилася на мене, коли я називав їхніх письменників і композиторів – Гейне, Гьоте, Міллера, Баха, Бетховена. А з російських вона знала Пушкіна і Тургенєва, з українських – нікого, навіть про Шевченка нічого не чула. А коли я одного разу продекламував їй вірша німецькою мовою, якого ми учили у школі, вона заплескала у долоні. Я всіляко відстоював своє, радянське, бо їхня пропаганда видавала нас за людей нижчої раси, мало не дикунів, темних і жорстоких.

Радянський полонений у пересильному таборі.Фото міністерства пропаганди III рейху зроблено, щоб представити полонених як "недолюдей", нижчу расу... http://www.russned.ru/stats/2240
Радянський полонений у пересильному таборі.Фото міністерства пропаганди III рейху зроблено, щоб представити полонених як "недолюдей", нижчу расу... http://www.russned.ru/stats/2240
Звичайно, я бачив, що у порівнянні з ними ми жили матеріально набагато бідніше, просто злиденно. У них уже були навіть від села до села асфальтовані дороги, жили вони не у хатах-мазанках з солом’яною покрівлею, а у цегляних будинках, критих залізом або черепицею. Наш колгоспник ходив босий, у латаних штанях, а німець завжди взутий, у пристойному одязі. Я часто думав: чого їм ще не хватало, що вони полізли до нас відбирати останнє?

Згодом хазяїн подобрішав до мене. Тут можливі дві причини. Перша – я набрався сили і добре справлявся з роботою. Друга – наближалися наші війська. Одного разу отелилася корова, і треба було забрати теля. Хазяйка принесла рядно, щоб у ньому нести утрьох: я з одного боку. А вони удвох – з другого. Я знав, що хазяїнові не можна піднімать. Тому сам загорнув теля і поніс. Вони обоє були такі задоволені, що у честь народження теляти піднесли мені маленьку чарочку горілки за обідом.

Якось побачив я у коморі чималу купу старого взуття, серед якого було й зовсім ще нове, тільки в одному черевикові відстала підошва, у другому щось відпоролося по шву. Я сказав, що можу усе те відремонтувати. Хазяїн зрадів. Німці взагалі дуже економні, особливо скупі на гроші, а за ремонт довелося б платити майстрові, а тут задарма. На моє прохання хазяїн привіз з міста двоє шил – наколку і строчкове, а також пряжі, кусочки смоли і воску. Я наробив з березового поліна гвіздочків. Насукав дратви, вистругав дерев’яну лапку і сів за роботу. За пару днів обновив усе старе взуття. Бачу, що хазяїн задоволений. А хазяйка тільки усміхається.

Я також похвалився одного разу дітям, що можу зробити гарну корзинку. Вони зразу ж розказали матері, а та – хазяїнові. Він підійшов до мене і питає, скільки треба часу, щоб зробити „короб”. Я попросив 2-3 дні. День на підготовку матеріалу і два – на роботу. Він погодився, хоча треба було готуватися до сівби. Один день відпустив за рахунок неділі і два – буденних. Замовив я порошків трьох кольорів – червоного, зеленого і голубого. Хазяїн їх привіз. Я наготовив соломи, пофарбував її у хазяйки на плиті, а потім заліз на вишки, де зберігалося сіно, і став плести. Діти два дні не відходили від мене, періодично бігаючи до матері з інформацією, що уже зроблено. Коли корзинка була готова, діти з криком кинулись до матері. Я вніс її до хати. Хазяйка взяла у руки, любується і приказує: „О юма! Юма!” (О диво! Диво!), а потім понесла хазяїнові.

Через деякий час він покликав мене до своєї вітальні. Перший раз я попав у їхні внутрішні кімнати. Помітив кухню з великою плитою, дві спальні і вітальню, яка була обставлена м’якими кріслами і диваном. На стінах килими, картини, оленячі роги і різні сувеніри. Хазяїн посадив мене у м’яке крісло і почав пояснювати, що привезене з Франції, що з Югославії, Чехії, Польщі. „А отут, – показав він на тумбочку, - я поставлю твою корзинку, і коли до мене прийдуть гості, я скажу їм, що зробив її руський Іван із соломи своїми руками.” Свого захоплення він не приховував.

Потім наша розмова переключилася на війну.

- Хто винен у тому, що війна? – запитав він.

- Не знаю, - дипломатично відповів я, боячись такого, можливо, провокаційного питання.

- Ти знаєш, ти знаєш. – заперечив він, – Ось хто винен, ось хто винен, - повторював він, показуючи, як у Гітлера звисає чуб на лоба.

Я знизав плечами і промовчав. А він продовжував, що скоро війні кінець, і знову запитав:

- А що з нами буде, як руські сюди прийдуть? Нас у Сибір? У Сибір?

Так ось, думаю, чого ти боїшся – розплати. Саме Сибіром лякала їх геббельсівська пропаганда, закликаючи боротись, іти на жертви до кінця. Мені хотілося відповісти словами Сталіна, який сказав, що Гітлери приходять і відходять, а німецький народ залишається, та на такий політичний експромт я не відважився і тільки запевнив: „Якби сюди прийшли наші, то я б за вас поручився, бо мені у вас було добре.”

Треба сказати, що з кожним днем я розширяв свої знання з німецької, особливо швидко запам’ятовував слова господарські, щоденного вжитку. У мене був також блокнотик, в який я записував нові незрозумілі слова. Їх мені розтлумачувала хазяйка, а найчастіше її старший син. Якби я пожив у них з півроку, то говорив би по-їхньому так, як вони самі. А то усього місяць і 10 днів.

10-го квітня, ввечері, солдат, забираючи мене, сказав, що більше не приведе, так як поступило розпорядження усіх полонених відправити у глибокий тил, бо наближалися війська союзників. Хазяїн щось невдоволено буркнув, а хазяйка сплакнула, що треба сіять та орать, а мене забирають. Вона дала мені на дорогу буханку хліба, качалочку копченої ковбаси і трохи цукерок. Я подякував за хліб-сіль, розпрощався і пішов за солдатом з двору. На душі було і радісно, і тривожно перед невідомим завтрашнім днем.

Вранці нас посадили на машину. Обидва солдати наділи нарукавні пов’язки Червоного Хреста. І машина рушила. По дорогах скрізь відходили гітлерівські війська. Їздили ми сюди та туди майже цілий день. Нас кілька разів зупиняли. Повертаючи то в один, то у другий бік. Ми побоювались, щоб нас не обстріляли союзні літаки або щоб німці не забрали машину, а нас пустили в розход. Нарешті приїхали у невелике місто Квакенбрук, де й заночували під замком у дерев’яному сараї прямо на соломі.

 

Кінець частини 6

 Частина 7 http://h.ua/story/106242

 

Наталія Бизова (Безсонова)

 

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 4798
Отредактировано: 03-07-2008 [13:58]
delete
Наталія Безсонова
Наталія Безсонова, Киев, свободный журналист "ХайВей" 

Теги

Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +4
Всего комментариев: 7, Всего рецензий: 11
Читайте также

Жебривский рассказал, когда в Авдеевке восстановят поврежденные домаЖебривский рассказал, когда в Авдеевке восстановят поврежденные дома

В Авдеевке до конца июня планируют восстановить все дома, которые были повреждены в результате обстрелов боевиков. Об этом сообщил глава Донецкой воен ...

Погода на лето: подробный прогнозПогода на лето: подробный прогноз

Синоптики ждут жару в июне, град в июле и прохладу в августе. Климатологи: к "качелям" надо привыкать ...

За добу бойовики 53 рази відкривали вогонь про українським позиціям на Донбасі, - штаб АТОЗа добу бойовики 53 рази відкривали вогонь про українським позиціям на Донбасі, - штаб АТО

Ситуація в зоні проведення АТО залишається складною. Підрозділи російсько-терористичних військ продовжують обстрілювати підрозділи ЗС України вздовж в ...

Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

12:09 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
12:48 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
17:12 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
"Я часто думав: чого їм ще не хватало, що вони полізли до нас відбирати останнє?" - напомнило наше время, когда "слуги народа", отбирают поледнюю рубаху у своих хозяев (народа), но аппетит не угасает, а наоборот... Проводить параллель с тем временем можно только символическую, но всё-же ситуация очень похожа... Правда немцы и советские граждане в наше время одной национальности, но разных прослоек общества...
Зажерливість не знає меж, кордонів і національностей... Дякую за коментар...
18:05 13/06/08
18:01 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Слава Богу, что хоть в эти строки и слова не лезут политиканы и их "писатели" истории.
Это действительно так!
20:06 13/06/08
В душі ми усі просто люди... батько писав щиро, правдиво...мабуть, це відчувають усі читачі...
18:07 13/06/08
Это действительно так!
20:06 13/06/08
19:59 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Мой дядя тоже работал в семье у немцев...
Очень похожи семьи...
Дякую, Світлано, за коментар... Таких схожих сімей дуже багато, на жаль...
18:08 13/06/08
22:01 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Чим ближче до Перемоги, тим "світлішою" стає оповідь. А Іван Іванович став для мене не просто автором спогадів про власне життя, а літературним героєм захоплюючої, подекуди моторошної, але повсякчас величної книги.
Спасибі за щирі слова подяки на адресу мого батька...непросте жорстоке життя склалося у 19-річного юнака, але не зламало його, як і тисяч інших, які повернулися живими з полону. В пам‘ять про той час батько залишив ці спогади...
18:13 13/06/08
23:03 12/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Отличная работа. Настоящая, правдивая история.
Вдячна, що Ви залишили коментар, з яким я повністю погоджуюсь...
18:16 13/06/08
05:45 13/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
lavra Киев
Читаю,без слів. Чекаю книжку. Удачі,вам.
Дякую. За такої підтримки думаю і про друкування книги...
18:14 13/06/08
06:36 13/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
22:11 16/06/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Скіф Донецк
Вдячна...
22:33 16/06/08

Комментарии

Вдячна всім, хто читає ці спогади...
10:11 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Читайте й знайте!
12:48 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Правда!
17:12 12/06/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Вот это - наша история!
17:59 12/06/08
Віктор Марініч Энергодар
Цікаво, як склалася доля Генріха Штайнкамфа із села біля містечка Брамше та його дітей Ганса та Іцке?
22:18 12/06/08
Скіф Донецк
Рекомендує цей матеріал
Чому? рекомендую
22:11 16/06/08
Мені теж цікаво... Генріха уже, звісно, немає в живих, а діти десь, напевно, є і, може, пам‘ятають руського Івана, який умів з соломи зробити гарну коробочку...
18:03 13/06/08

Live

10 час. назад

Жиго комментирует материал Як винаходив Господь сотні мов

10 час. назад

I.Htoz'ivsalo комментирует материал Як винаходив Господь сотні мов

10 час. назад

Viktoriya Voloshyna рекомендует материал Євробачення 2017: враження від проведення конкурсу

10 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

10 час. назад

ABC публикует статью Политика с точки зрения кибернетики

10 час. назад

Славiк публикует статью Та дан та дан Тадан таДан

10 час. назад

Чачанидзе Владимир публикует статью Аромат вишнёвый с запахом сирени!

10 час. назад

mrcommissar публикует статью Каспийский перекресток

10 час. назад

Геннадий Москаль рекомендует материал БОЛЬШЕВИЗМ В РОССИИ ПОБЕДИЛ, ОКОНЧАТЕЛЬНО И БЕСПОВОРОТНО, ГРАЖДАНЕ?

11 час. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

12 час. назад

Жиго публикует статью А у раю як у раю

12 час. назад

Литвиненко Анатолий пишет рецензию на публикацию БОЛЬШЕВИЗМ В РОССИИ ПОБЕДИЛ, ОКОНЧАТЕЛЬНО И БЕСПОВОРОТНО, ГРАЖДАНЕ?

17 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

18 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

18 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

19 час. назад

Myhail Antonyshyn публикует статью Простір темноти

19 час. назад

Вікторія Івченко рекомендует материал VIP-зона Евровидения-201
7: Украинцы - в вышиванках, иностранцы охотятся за салом

1 дн. назад

Максим Донбасенко комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

1 дн. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Запорожский приют для бездомных животных терпит бедствие

1 дн. назад

Жиго комментирует материал Як винаходив Господь сотні мов

1 дн. назад

Евгений Вермут комментирует материал СОЛО ДЛЯ СТАНКА С КАТУШКОЙ

1 дн. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Северно-Корейск
ая морковка для Украины

1 дн. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Запорожский приют для бездомных животных терпит бедствие