О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Проза  23 мая 2008 10:32:11

ЧАША (продовження)

 

ЧАША (продовження)

 

початок

http://h.ua/story/100022/

 

***

Довкола неї – життя й смерть

Кружляють, та їм все одно,

Наповнює цю Чашу вщерть

Отрута чи вино.

 

Вона не глибоко лежить:

Над нею камінь із землею

Та солодко вже той не спить

Хто володіє нею.

 

Облиш жагу свою на мить -

Поглянь у ясне небо,

Нехай воно тебе навчить

Як з Чаші пити треба.

 

Максим закрив книгу.

У ній, як не дивно, не було року видання, хоча виглядала вона досить старою. Зараз хлопець дочитав якраз до середини третього розділу. Дивно, але перші два, сам не розуміючи чому, він пропустив, а почав читати з третього, відчуваючи, що це йому найбільш потрібно. Студент сидів на карематі в тіні невеликої обліпихи, яка схилилася на березі річечки.

„Час вирушати”, – сказав собі Максим. Він поклав книгу у рюкзак, одяг його на плечі й попрямував до мосту.

У цей час, з протилежного боку до мосту підходив старець. На голові у нього був тюрбан, що вказувало на приналежність до ісламської релігії. Одягнений дідусь був у щось подібне до халату. Старий мав сиву бороду і, спираючись на палицю, ніс із собою торбину з якимись травами. Максим ще зі школи не дуже любив ботаніку, а тому не міг зараз визначити, що то були за трави. Хоча до народної медицини майбутній лікар ставився з повагою.

Хлопець і старий мусульманин підійшли до мосту з різних боків мало не одночасно. На жаль, його конструкція дозволяла пройти тільки одному. Вони подивилися один одному в очі. Максим відійшов трохи вбік, запрошуючи жестом, щоб старий проходив.

- Хай благословить Аллах того, хто прямує у ці старі гори, - сказав старий перейшовши міст і порівнявшись із юнаком.

„Він сказав „у гори”, - подумав про себе Максим, хоча від мосту доріжка бігла вздовж гір, які насувалися на неї зліва, певно у сусіднє селище.

- Дякую, але якщо чесно, то дивно чути, що хтось, крім мене, може знати куди я прямую, - відповів він.

- А ти віриш у дива? – задав ще більш несподіване питання старий.

- Останнім часом вірю, проте...

- Бачить Аллах, віра чи не найсильніша річ, дана ним людині, - мовив мусульманин, підвівши очі до неба.

- А є щось і сильніше за неї?

- А ти ще не знаєш? - питанням на питання відказав старий – Тоді ти не змарнуєш тут свій час... З цими словами він повернувся і неспішно рушив у селище. Максим, здивовано подивився старому вслід, а потім і собі перейшов міст.

Далі Максиму потрібно було підніматися у гори. Їхні схили були пологими, кам’янистими, вкритими спаленою сонцем травою, сухими кущиками.

Ці гори багато встигли спізнати на своєму віку. Представники різних народів та національностей проходили тут, щоб залишити свої сліди на запиленій дорозі та зникнути в нескінченності... Бачили, наприклад, як відступали татари після взяття Перекопу російськими військами під командуванням генерала Долгорукова у 1771 році. Максим уявляв собі довгу похмуру процесію на конях, яка прямувала від Бахчисарая до Кафи. Гори бачили й мовчали... Легенда розповідала, що, відступаючи, хан Крим-Гірей наказав вивезти усі скарби із своєї резиденції у Бахчисараї, щоб вони не дісталися невірним. Серед них була й одна золота чаша, зроблена ще візантійськими майстрами. Її було виготовлено із чистого золота, оздоблено коштовним камінням. Цю чашу захопили турки при взятті Константинополя. Потім, як подарунок, вона потрапила до кримського хана. З того часу, кожен наступний правитель Криму вважав своїм обов’язком випити вина з цієї чаші. Вірили, що воно наділяє людину мудрістю і дарує довгі літа. Як би там не було, відступаючи із Бахчисараю, татари взяли золоту чашу з собою, а коли їх обоз прибув із скарбами до Кафи, її там вже не було. Легенда говорить, що Крим-Гірей дорогою наказав надійно її заховати до того часу, поки татари разом з військами турків, які поспішали на допомогу морем, виб’ють росіян із Криму. Та цьому не судилося статися... Чашу спочатку шукали в Бахчисараї, його околицях, а потім забули. Збереглася тільки гарна легенда, відома лиш Кримським горам та небагатьом „вченим мужам”. Максим також тепер знав цю легенду і навіть більше...

Сонце хилилося за небокрай. Нестерпна спека потроху спадала, хоча повітря ще залишалося гарячим і важким навіть на вершині, на яку піднявся Максим. Внизу розкинулася долина. Вона ніби кільцем оточувала гору, схожу здалека на двогорбого верблюда. Гора виглядала більш-менш пологою.

Хлопець озирнувся. Справа виднілися мініатюрні будиночки Гірського і темна стрічка річечки. Зліва, там, куди бігла дорога від мосту, на пагорбах були розкидані ще якісь селища, які Максим ледь розрізняв. Прямо позаду плато, на якому стояло Гірське, тягнувся ланцюжок Кримських гір. На обрії виднілося море.

Максим спустився нижче до долини, щоб гора трохи закрила його від вітру з моря. Знайшовши зручне місце, він розстелив каремат, відкрив рюкзака і почав діставати звідти вечерю: банку „ Сардин”, хліб, два помідори, маленький кавунчик, який купив сьогодні на базарі, літрову пляшку мінералки. Витерши руки серветкою, хлопчина з апетитом почав трапезу. За якісь хвилин п’ятнадцять залишилися тільки шкірки від кавуна та кісточки у бляшанці з-під „Сардини”. З водою Максим поводився економніше, випивши тільки пів літра. Адже з собою на три дні він узяв усього шість літрів води, плюс наповнену по вінця армійську флягу.

***

До неї тисячі доріг

Ведуть і на вершині тій

Зійдуться разом, мов струмки

До лона бистрої ріки.

 

Дорога довга, як життя

І стежка між добра і зла

Провалля тут, провалля там -

Вір серцю і не вір думкам.

 

Вершина і вогонь на ній

Людських надій, бажань і мрій

Зійдеш – від них знайдеш пісок

Зроби лиш зараз перший крок.

 

Максим закрив книгу.

Сонце сідало, і темна тінь лягла на долину, огортаючи й гору, до якої прямував хлопець. Світило, ніби прощаючись, затрималось на якусь мить на вершині, а потім зникло за обрієм. Максим дістав із рюкзака спальник. Поруч встромив саперну лопатку. Після цього ще раз подивився на найближчий горб „Верблюда”. Завтра він підкорить і його. Незважаючи на те, що зараз було ще досить тепло, студент змусив себе залізти у спальник, щоправда, розстебнувши його.

На свіжому гірському повітрі спалося Максиму просто чудово. Він прокинувся із першим промінням сонця, що сходило. Хоча майбутній лікар і вважав себе „совою”, проте лягати рано і так само рано вставати за останній місяць звик. „Недарма вважають, що „сови” то лиш „жайворонки”, у яких трохи змістилася стрілка біологічного годинника”, - вилізаючи із спальника, подумав він. Ставши на ноги хлопчина протер очі й потягнувся так, що почув хрускіт власних кісток. „А тепер, як казав герой одного мультфільму, пора б і підкріпитися,” – подумав він, витягаючи з рюкзака ще частину їстівних припасів. Поснідавши, Максим швидко поскладав усі речі до рюкзака. Треба було поспішати, поки сонце було милосердним. Зважаючи на те, що ранок був прохолодним, він накинув жилетку-безрукавку із безліччю кишень. Потім надягнув рюкзак і, взявши саперну лопатку, почав спускатися в долину.

Час летів непомітно, ставало спекотно. Максим зняв жилетку й накинув її на плечі, щоб ті не обгоріли. У кедах йти було зручно, хоч іноді неприємно, коли наступиш на гострий камінець. А цього добра у долині вистачало. Кілька разів йому здавалося, що бачить гадюк, які швидко заповзали за кущики чи у нори. Так, непомітно юнак почав вже сходити на гору.

Вже під обід Максим нарешті опинився на вершині найближчого і найвищого з горбів „Верблюда”. Він став озиратися довкола, зробивши спершу кілька ковтків з розпеченої сонцем алюмінієвої фляги. Вершина була трохи пологою, витягнутою на схід, метрів двадцять у довжину і до десяти в ширину. Вона виявилася більш кам’янистою, ніж долина. То тут, то там стирчали кам’яні брили. Хлопець впевнено підійшов до плоского невисокого каменя у формі квадрата. Але зрушити його з місця не зміг. „Доведеться копати”, - констатував він.

Ґрунт був піщано-кам’яним, саперна лопатка важко вгризалася в гору. Максим копав під самим каменем, який глибоко входив у землю. Важив, певно, тонну, не менше. Сонце було в зеніті. Піт рясно стікав із юнака. Ось він заглибився на метр під камінь. Тепер при кожному ударі каміння об лопатку його серце завмирало в очікуванні.

Ще один удар... Щось заблищало. Максим дістав й обтер блискучий прозорий камінець. „Мабуть, діамант”, - подумав він і заховав знахідку у нагрудну кишеню жилетки, що лежала поруч. Тепер він копав обережніше. Нарешті те, за чим хлопець сюди прийшов, було піднято на поверхню. Максим тримав у руках золоту чашу.

- Нічого собі, чаша! - вигукнув шукач скарбів, – та це ж справжній кубок Стенлі, - і почав сміятися, підкидаючи знахідку вгору.

Чаша справді виглядала солідно: у висоту мала сантиметрів двадцять, а важила не менше двох кілограмів. Трохи опанувавши себе, Максим ретельно очистив її від решток ґрунту. Вона просто сліпила блиском коштовного каміння, якого не пошкодував древній майстер при оздобленні. Але на місці одного була тільки заглибина – Максим вибив його лопаткою, коли копав.

Не було сумніву, що такий витвір мистецтва коштує не один мільйон, проте на базарі її, звичайно, не продаси. Для себе володар скарбу вирішив, що спробує знайти покупця через net. Це було досить авантюрно. Інший варіант, - „б”, – здати знахідку державі й отримати законні 25 відсотків, яких йому точно вистачило б на безбідне життя до кінця днів своїх. Але втрачати аж три чверті не хотілося, та й довелося б пояснювати, де і як він цю чашу знайшов.

Турбувало Максима ще одне невеличке питання: чи вдасться йому провезти чашу до Києва. Адже, якщо її знайде, наприклад, міліція в метро, правоохоронців важко буде переконати, що він їхав здавати скарб державі.

Надивившись на чашу, володар скарбу виліз із ями. Він дістав із рюкзака заздалегідь покладені туди газети й почав обгортати ними знахідку. Після цього загорнув її у кілька пакетів. Пакунок поклав до рюкзака і почав засипати яму. Закінчивши справу, Максим сів на каменюку перепочити. Діставши пляшку мінералки, жадібно випив не менше літра, а решту вилив собі на голову і плечі. Незважаючи на спеку, хлопець вирішив спробувати до вечора дістатися до Гірського. Дорога сюди у нього зайняла близько восьми годин „чистими”. Зараз було пів на першу.

Підвівшись, Максим узяв рюкзак, який стояв збоку біля каменя, і тут же кинув його, відстрибнувши. З–під рюкзака до його ноги метнулася гадюка.

„Гадюка звичайна (Vipera berus), укус дуже болючий, може призвести навіть до смерті, якщо не вжити жодних заходів. Не червонокнижна”, - за мить видав інформацію мозок. Знання із зоології майбутнього лікаря якісно й кількісно відрізнялися від знань з ботаніки.

Не досягши свого, гадюка зупинилася, готова до наступного стрибка. Вона злісно шипіла на прибульця. Та Максим вже оговтався від несподіванки і схопив саперну лопатку, яка, на щастя, стирчала в землі ближче до нього, ніж до гадюки. Готуючись відсікти змії голову, він повільно почав наближатися до гадини. Та, відчувши, що перевага вже не на її боці, швидко поповзла за камінь. Максим, не вагаючись, кинувся за нею і вдарив би змію лопатою, але та спритно пірнула у нору, яка виявилася з протилежного боку каменя, де він тільки-но копав. З темряви схованки на Максима дивилося двоє злих оченят.

- Так от хто тебе охороняв, чашо...

Хлопець зітхнув з полегшенням. Така зустріч остаточно переконала його, що потрібно дістатися Гірського до темряви. Він хутко й водночас обережно підняв рюкзака, запхнув туди жилетку, що лежала на камені. Потім, застебнувши, надягнув рюкзак і, уважно дивлячись під ноги, рушив униз. Саперну лопатку з рук Максим не випускав.

Знов потягнулася долина, спалена сонцем й всипана камінням, підйом вгору. Йти назад було легше. Максим більше не бачив змій, мабуть, вони через спеку поховалися, а коли зрештою дістався вершини гори, на якій був учора, почало вечоріти.

Юнак вже почав спускатися вниз, коли погода кардинально змінилася. З моря посунули темні хмари. Піднявся уривчастий вітер, який шматував сперте повітря. Наближалася злива. Максим щосили біг вниз до Гірського. Він помітив, що дорогою до мосту також поспішала якась людина. Вже поблизу мосту хлопець упізнав у цій фігурі старого мусульманина, котрого зустрічав тут учора. Старий теж поглянув у його бік і зупинився, чекаючи, поки той наблизиться. Перші великі краплі дощу почали падати з неба.

- Вітаю тебе, юначе! Сподіваюсь, Аллах допоміг тобі знайти те, що ти тут шукав, - мовив він.

- Вечір добрий, старче. Думаю, я знайшов навіть більше, ніж шукав.

- У такому разі сьогодні ти будеш бажаним гостем у моєму домі. Адже одна зустріч – випадковість, а дві – знак Аллаха. Крім того, зараз буде злива.

- Знаєте, я з радістю прийму Ваше запрошення. Мене звати Максим.

- Чудово. Не гаймо часу на розмови, - ходімо. Мене звуть Хасан.

Перейшовши міст, вони швидко попрямували через безлюдний базар на околицю селища. Тим часом уже гримів грім, а захмарене небо то тут то там роздирала блискавка. Хатина Хасана була невеликою і ховалася у молодому садку. Вони без зайвих церемоній зайшли всередину. Їх зустріла стара татарка – дружина Хасана.

- Зуляно, зроби нам чаю, - одразу сказав Хасан, - Це наш гість, - Максим.

- Добре, мийте руки, а я накрию на стіл.

Максим зняв свої кеди і поставив їх біля сандалів Хасана. Поруч притулив рюкзака. Дивно, але йому зовсім не страшно було залишати знайдений скарб без нагляду. Кімната, у якій вони сіли пити чай, була невелика, обставлена шафами із різноманітним посудом та книжками. Посередині стояв стіл і шість стільців. В іншому кінці, під вікном, на столику розмістився неодмінний атрибут сучасної цивілізації – кольоровий телевізор.

Хлопчина пройшов по м’якому килиму, який вкривав практично усю кімнату, і сів на відведене йому місце. Зуляна вже наливала зелений чай, аромат якого швидко наповнив кімнату. Крім чашок, на столі стояла ваза з домашнім печивом, блюда з пирогом та персиками. А тим часом за вікном вже лютувала негода.

- Смачний у вас чай, - сказав Максим спробувавши.

- Так, його привіз син із Грузії, коли навідувався до нас, - Хасан зробив ще один ковток, - На все воля Аллаха.

Максим тим часом з апетитом доїдав шматок пирога. Він був дуже смачний, мабуть тільки сьогодні спечений.

- Я не хочу образити вашу релігію, - почав він, - та якщо на все воля Аллаха, то життя людини – тільки виконання певного його плану, і ми лише гвинтики без власної волі та бажань? Та мені здається, що людина має і певну свободу волі, чи не так?

Від такого несподіваного запитання Хасан і дружина перезирнулися.

- Добре, гостю, - нарешті сказав старий. – У твоїх словах бажання пізнати. Спробую тобі пояснити... – він зробив паузу. - Дивись, якби ми не зустрілися біля мосту того разу, ти б навряд чи сидів зараз за цим столом.

- Можливо, проте я ж сьогодні міг відмовитися від вашої пропозиції.

- Міг, але цим зробив би гірше тільки собі і зараз мокнув би під зливою.

- Ви маєте рацію, проте я не сидів би склавши руки, а спробував би попроситися на ночівлю у якийсь будинок у селищі.

- Міг би, - знову спокійно погодився мусульманин, - але подумай, - усі твої вчинки є лише наслідком виховання, досвіду, способу життя, - тобто твого характеру. А він, твій характер, сформувався через батьків, друзів, людей, що тебе оточували. Скажи, чи завжди ти міг обирати тих, хто тебе оточує? Чи, може, ти міг обирати батьків? Тільки Аллах, маючи певний задум, дав тобі саме цих батьків, друзів і оточуючих, щоб ти був саме таким, яким є, і виконав те, що маєш виконати.

- Тобто ви хочете сказати, що людина не має ніякої свободи волі? - не заспокоювався хлопець.

- Свобода волі, гостю, починається із її усвідомлення. А як тільки це відбувається, з’являється розуміння вибору. Як та ріка, що безтурботно бігла долиною, сповнена ейфорією волі, і аж раптом вперлася у гору. В цю мить вона повинна обирати: чи точити камінь, чи просто обминути його. Вона має свободу, вона має вибір... Але, подумай над цим, - кожна ріка складається із безлічі струмочків, джерел, які живлять її. Саме вони непомітно обумовлюють появу ріки у цій долині, а не в іншій, і визначають її шлях. Люди – ріки. Вони живуть-течуть, кожен до власної цілі. Проте їх потік не хаотичний чи випадковий – він створює та живить океан життя, який слугує творцю і є втіленням його задуму...

- Здається я розумію вашу точку зору, Хасане. Та мені здається, що кожен має право на більше, ніж просто реалізувати волю творця, Аллаха, як постулює Ваша релігія. Людина, певно, може і сама стати творцем у чомусь, що дуже любить, чого не зможе зробити жодна ріка. Тож усвідомивши власну свободу волі, людина розпочинає свій шлях творчості, імпровізацію, не визначену і не закладену на жодній мапі цього Всесвіту. Основна проблема людини – пов’язана із вибором. Як визначити, що потрібно тобі, а що – ні?

- Людина має стільки свободи, скільки у чашу її душі поклав Аллах, і чим більше, тим важче їй обирати, знайти правильний шлях і бути, врешті, щасливою, - задумливо, дивлячись на Максима, мовив Хасан.

- А як же дізнатися, що саме цей шлях є найкращим? - не вгамовувався співрозмовник.

- Слухай свого серця, у ньому ти обов’язково почуєш голос Аллаха, – терпляче пояснив старий.

І гість, і господарі тим часом вже допивали по третій чашці чаю. Пиріг було з’їдено, печива у вазі майже не лишилося.

- У Вас неймовірно смачні пиріг та печиво пані Зуляно, - вирішив завершити дискусію Максим. І взагалі, я, справді, маю дуже дякувати Вам, Хасане, за цікаву бесіду та за те, що не залишився під зливою, – хлопець подивився спочатку на Зуляну, а потім на Хасана.

- Їж на здоров’я, ти наш гість – гість Аллаха, - відповіла, посміхаючись, Зуляна. - У нас онук теж навчається на лікаря у Тбілісі...

Максим на мить завмер із персиком у руці. „ Дивно , здається я їм нічого не казав про те, де навчаюся”, – подумав він. „Ага, мабуть, у лікарів це написано на лобі”, – майнула наступна думка.

- На все воля Аллаха, - перервав його думки Хасан, підводячись з-за столу, - Зуляно, покажи гостю його кімнату.

Максим ще раз подякував за гостинність. Господиня провела його до маленької й затишної кімнати в іншому кінці будинку.

- Це твоє ліжко, туалет зліва по коридору. На добраніч, Максиме, - сказала вона й вийшла...

 

(далі буде)

 

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 3046
delete
Олександр Швидкий
Олександр Швидкий, Киев, свободный журналист "ХайВей" 

Теги

Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +3
Всего комментариев: 7, Всего рецензий: 4
Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

21:25 23/05/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Людина має стільки свободи, скільки у чашу її душі поклав Аллах, і чим більше, тим важче їй обирати, знайти правильний шлях і бути, врешті, щасливою
21:33 23/05/08
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
lavra Киев
Людина має стільки свободи,скільки у чашу її душі поклав Аллах, і чим більше,тим важче її обирати, знайти правильний шлях і бути врешті щасливою-мовив Хасан.-йитата.
Читаєм і попереднє і продовження.
Дякую ‘smile‘
20:37 25/05/08
00:40 15/07/09
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
08:32 15/07/09
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление

Комментарии

Захоплює!
Одразу ж прочитала першу частину. Цікаво, що буде далі?
‘smile‘
11:49 23/05/08
Оцінити сьогодні не можу, бо сама в цьому розділі свій твір опублікувала. Але мені Ваша проза дуже сподобалася! Чекаю на продовження!
‘best‘
16:24 23/05/08
Рекомендує цей матеріал
Чому? Облиш жагу свою на мить -

Поглянь у ясне небо,

Нехай воно тебе навчить

Як з Чаші пити треба.‘best‘
21:24 23/05/08
Рекомендует этот материал.
00:40 15/07/09
Рекомендует этот материал. Почему? Рекомендую...поразмышлять.
08:33 15/07/09
Дякую, Наталіє ‘smile‘
20:38 25/05/08
Дякую, Олено,
дуже радий ‘smile‘ ‘wink‘
16:20 23/05/08

Live

2 мин. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

3 мин. назад

Вікторія Івченко комментирует материал Чи варто нам підтримувати Міхо?

9 мин. назад

Вікторія Івченко комментирует материал Чи варто нам підтримувати Міхо?

22 мин. назад

Вікторія Івченко публикует статью Про нову книгу Миколи Сядристого «Молох ленінізму. Ідеологія державного терору». Перший розділ.

29 мин. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

33 мин. назад

Белка Белкина комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

35 мин. назад

Белка Белкина комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

36 мин. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

38 мин. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Чи варто нам підтримувати Міхо?

41 мин. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

48 мин. назад

Белка Белкина комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

49 мин. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

56 мин. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

57 мин. назад

Влочега комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Белка Белкина комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Вікторія Івченко комментирует материал На Майдані Незалежності. 10 грудня 2017 року.

1 час. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Вікторія Івченко комментирует материал Чи варто нам підтримувати Міхо?

1 час. назад

Геннадий Москаль пишет рецензию на публикацию Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Петро Гоцуляк комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

1 час. назад

Петро Гоцуляк рекомендует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...