Зараз, коли блукаєш вуличками цього провінційного містечка (трохи більше, а, може, вже й менше, 60 тисяч населення), аж ніяк не можеш навіть уявити, що у міста така багата історія. Засноване воно було ще у 502 році до нашої ери вихідцями з грецького міста Мілет. За свою історію місто десятки, а, може, й сотні разів змінювало господарів, а, отже, і назви – Офіуса, Тіра, Білгород, Алба-Юлія, Аккерман, Фейхервавр, Четатя-Албе – ось далеко неповний перелік цих назв. Тут господарювали і греки, і римляни, і генуезці, і турки. Слов`яни неодноразово забігали, та втриматися в місті надовго не могли – настільки важливе стратегічне значення воно мало, що притягувало завойовників з усіх куточків старої матінки-Європи, та й усього світу загалом.

Досьогодні у місті збереглася середньовічна фортеця, яку збудували ще у 15 сторіччі невідомі молдавські майстри. Їхні імена, на жаль, не збереглись, та історія жорстока, вона стирає з людської пам`яті багато імен і подій. Фортеця стоїть і досі, але ж у нашої держави чомусь не вистачає коштів на хоча б косметичну реставрацію цієї історичної пам`ятки архітектури світового масштабу, а, отже, фортеця, стіни якої не впали під ударами орд завойовників, зараз руйнується часом при повні байдужості з боку держави. Але це теж зрозуміло – в держави багато важливіших справ.

Розкопки стародавнього міста Тіра, яке й поклало початок славній історії міста, припинилися ще за часів Радянського Союзу. Щоправда, декілька разів у місто приїздили румунські і, здається, молдавські археологічні експедиції, та й вони працювали усього кілька місяців. Що ж це виходить, румунам більше потрібна українська історія, ніж нам самим? Не соромно?

Але не тільки історичні пам`ятки потерпають від байдужості влади. Місто потроху вмирає. Морський торговельний порт, що за часів Радянського Союзу приймав кораблі з усіх куточків земної кулі, зараз більшість часу стоїть без роботи. Завод медичних виробів, що колись виробляв штучні нирки (ледь не єдиним на радянському просторі), зараз перейшов на виробництво банальних пластикових стаканчиків. Місцеві курорти, що славились своїми золотими пісками, доволі чистим морем і невеликими цінами (порівняно із тим самим Кримом), вже ледь не повністю стали приватною власністю – ціни дадуть фору і Криму, а сервіс і далі шкутильгає. В самому місті після десятої години вечора життя припиняється – не світиться жоден ліхтар, не зустрінеш жодного перехожого...

Але, напевно, така вже доля кожного провінційного містечка в нашій країні, і його історія тут абсолютно ні до чого.

Київ – Білгород-Дністровський – Київ